У жовтні єзуїтський костел Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях відзначив 125 річчя. Про храм, про людей і про себе – в інтерв’ю "МБ" із отцем Станіславом.
Отець Станіслав – поляк, приїхав працювати до нас у 1991 році, коли відбувався референдум за незалежність. Відтоді дуже полюбив Україну, розмовляє українською і завжди просить парафіян поправляти його вимову.
Ми зустрілися зі священником у костелі. Отець Станіслав належить до найвідомішого у католицькій церкві чернечого ордену – єзуїтів.
Отець Станіслав живе неподалік костелу, у квартирі, яку для Чернівців придбав Орден єзуїтів. Священнику вистачає однієї кімнати, дві інші використовуються для парафіяльних потреб, приміром, там збираються діти парафії, молодь…
Ми спілкувалися зі священиком якраз перед ювілеєм храму. Отець Станіслав разом з парафіянами прибирали у храмі та довкола.
Батьки завжди казали: "Бог допоможе"
– Все, що ми могли зробити самі у костелі, зробили, – розповідає отець Станіслав Смольчевські. – Розібрали перегородки у храмі, вивезли сміття. Далі вже нічого не можемо робити, бо треба виготовити проєктну документацію на реставрацію костелу, адже костел – пам’ятка архітектури. До двох мільйонів гривень треба лише на сам проєкт. Цими днями готуємося до ювілею – 125 років з дня освячення костелу і 5 років з того часу, коли була відправлена перша служба Божа всередині храму. Робимо косметичні ремонти, у підлозі залатали ями, бо плитка була вибита, коли робили перегородки. Будемо укріплювати лавки. Все роблять парафіяни. У 2000 році нам казали, що реставрація костелу обійдеться у 5 мільйонів доларів. Тепер сума зросла.
Сьогодні не так просто знайти гроші, навіть у міжнародних фундаціях. Раніше не було проблем добути грошей. Навіть більше, гроші на нас чекали у 2000 році. Але ми тоді не були власниками храму, костел громаді передали аж у 2010-му. І гроші пропали… Потім я побував в Австралії, і нам звідти переказали майже 80 тисяч доларів, але вони пропали у "Фідобанку", який збанкрутував.
– Хто наші парафіяни? Скажу просто: це дуже файні люди. Така маленька спільнота, а так багато тут зробили. До костелу ходять понад 70 людей. Під час відновлення храму, коли ми розбирали стіни, тут працювали всі: православні, протестанти, євреї, атеїсти. І це мені дуже подобається, що храм об’єднує людей. Намагаємося, аби нам повернули наш парафіяльний дім, де зараз – один із корпусів училища мистецтв.
Отець – не публічна людина, але у місті його знають майже всі. Вважають його прикладом справжнього священника, який задовольняється мінімальним.
– Ісус Христос є для мене найперше прикладом, який був для всіх, любив усіх, – каже священник. – Я мав приклад такого життя. Отець Мар’ян, який мене вчив релігії, був для мене авторитетом. Ігри, забави, приємності, гроші чи щось таке – то було не важливо для нього, тільки – бути для людей. Звісно, ще й приклад батьків. Мої батьки, Зигмунд та Крістіна, живуть у Польщі. Їм обом по 88 років. Дякувати Богу, здорові. У нашій сім’ї Бог завжди був на першому місці. Як були важкі хвилини чи проблеми, то батьки ніколи не хвилювалися особливо, завжди казали: "Бог допоможе". Я не пам’ятаю, щоб ми хоч одну неділю пропустили і не пішли на службу.
Настоятель парафії костелу Найсвятішого Серця Ісуса каже, аби стати священником, вчився більше 10 років:
– Єзуїти на освіту дуже велику увагу звертають. Коли вступив до ордену єзуїтів у 1973 році, то закінчив навчання аж у 1987 році. Тобто вчився14 років. Я просто хотів стати священником і потрапив до єзуїтів. Там зрозумів, що це найкраще, що може бути для мене, і тому залишився. Кожен єзуїт складає обітницю вбогості, чистоти і послуху. Ми маємо жити так, як живуть люди в тому місці, де ми працюємо. Два роки я проходив підготовку до вступу в орден. За цей час нас вчать молитов, медитації, історії церкви, ми опановуємо мови – латинь, грецьку. І ще є практика. Єзуїти мають уміти все, тому тепер сам собі можу давати раду. Готувати щось особливе не вмію, але є багато єзуїтів – дуже хороші кухарі.
Священники мають жити вбого
Отець Станіслав чесно зізнається, що не сумує за рідною Польщею. Бо тут його дім, його родина – парафіяни. Йому в Україні подобається все. Хоча….ні, не все: – Що українці здебільшого до всього ставляться: "Та, якось буде". Така низька відповідальність у людей. Про щось домовляються, а потім кажуть: "А, не вийшло, так сталося". Навіть забувають повідомити, що, мовляв, не можу щось зробити. Є неабиякий брак відповідальності за слово, за обов’язки. Я будь-коли можу повернутися до Польщі. Але ще така думка мені не спадала за всі роки, що я в Україні.
Про матеріальні статки священників, які так часто обговорюють люди, і про справжнє щастя отець Станіслав розповідає:
– Священникам треба жити так, як жив Ісус Христос, – убого. І служити людям, а не навпаки. Священники мають служити Богові в людях. Щоб людина могла добре жити, то передусім повинна забути, що їй на щось не вистачає грошей. Людина має тішитися тим, що має, і дякувати Богу. Якщо на першому місці будуть гроші, маєток, думки про майбутнє, то людина завжди буде нещаслива. Гроші потрібні, вони можуть допомогти, але щастя не дадуть. Я, наприклад, вважаю себе однією з найщасливіших людей у світі. Живучи в Україні, в цих умовах, які є. Найважливіше для щастя – це те, що у нас є всередині: в серці, в голові, у думках. Якщо ми ставитимемо Бога на перше місце, то все буде добре.
На запитання, як вчив українську мову, священник відповідає:
– Вчуся постійно. У костелі все – українською мовою. Це не польський храм, а католицький. Для мене то є принципово. Бо це – Україна, і українська мова – державна. Я шаную Україну й українців, тому вивчив також і мову. Я просив парафіян виправляти мене, якщо наголос не так роблю. Вони соромляться це робити. Тоді я їм кажу: "То ви хочете, щоб я з помилками говорив?".
Наталія Фещук
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
