Як журналіст МБ шукав портрет Зеленського у крамницях Чернівців – репортаж

Сьогодні главою держави став Володимир Зеленський. У своїй промові він наголосив, що не потрібно вішати його портрети в кабінетах, хай краще політики дивляться на фото своїх рідних, коли вирішуватимуть долю країни.

Ідея гарна, але портрет Президента вже давно став невід’ємною частиною всіляких стендів як у державних структурах, так і в звичайних школах.



Коли я ще навчався в школі, то в нашому кабінеті історії висів стенд з державними символами. Там і карта України, і Герб, і Гімн, і Президент. Тоді ще Віктор Янукович. Знаходився він там, щоправда, недовго. Щойно почався Євромайдан, наш історик замінив його на іншого державотворця – Богдана Хмельницького. У кольорову гаму той, звісно, не вписувався, зате нікому не муляло очі лице "легітимного".

Вже згодом почесне місце зайняв Петро Порошенко. Але і його час минув. Хоче Зеленський того чи ні, а його обличчя на синьо-жовтому тлі скоро з’явиться в кожній сільраді та школі.

Вирішив і я собі прикупити портрет Володимира Олександровича. Поставлю вдома – як робитиме щось хороше, то хвалитиму. А дурниці зробить – картатиму. Та тільки де його знайти? Вирушаю на пошуки фото гаранта.

Заходжу в магазин канцелярії. Дівчата нудяться за комп’ютером, з блокнотів на мене дивляться персонажі всіляких підліткових серіалів та мультфільмів. Що ж, блокнотів із Зеленським нема, але я не здаюсь:

- Доброго дня! Підкажіть, будь ласка, чи є у вас портрет нового Президента?

- Доброго! Вибачте, не маєм.

- Шкода, а є попит на такі речі?

- Ні, ви перші питаєте.

Виходжу трохи розчарованим і думаю: "А звідки-то беруть ці зображення?". Може їм розсилають? Та ні, дурня якась. Треба глянути в книжкових магазинах, там бувають всілякі плакати для шкіл, може і гарант знайдеться?

У книжковому магазині, що на вулиці Сагайдачного, я майже спіймав Бога за бороду, чи то Президента за портрет – продавчиня розказала, що були такі у них, але з Порошенком. Маленькі вартують 5 гривень, а великі - 25. Вона гадає, що наступного разу привезуть і нові фотографії, а значить – сюди я ще повернусь.



Наступна зупинка – книгарня на Заньковецької. Заходжу всередину і питаю, чи не привезли ще портретів Зеленського. Жінка, сміючись, відказує: "Ні, не маємо. Хто ж знав, що він таки стане президентом? Якщо вам таки кортить, то ми можемо надрукувати!".

Виявилось, на цей час про нового президента питав тільки я.

"От Порошенка брали, без надмірного ажіотажу, щоправда, але купували. Ну будем бачити, чи Зеленського питатимуть. Якщо таких, як ти, буде більше, то замовимо", - додає вона.

Минаю ще кілька крамниць, але результат безуспішний.

Випадково підслухавши мою розмову з продавчинею, одна з клієнток вигукує: "Так він же сам попросив не вішати тих картинок! Хай краще повісять фото своїх дітей чи батьків, так буде краще!".

Повертаючись із нічим, я згадав ще дещо. У своїй промові Володимир Олександрович сказав, що присвятив своє життя тому, аби люди посміхались. І навіть тепер, коли посада вже геть не смішна, йому це якось вдається. Бо ж кожна людина, котру я питав про фото глави держави, спочатку ніяковіла, а потім – всміхалась.

Василь Вовк

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram