Учора, 1 жовтня не стало знакової для Чернівців людини – сурмача Василя Васильовича Козака. Він упродовж 14-ти років був незмінним виконавцем мелодії із пісні Михайла Ткача та Степана Сабадаша "Марічка", яка лунала щодня о 12 годині з вежі ратуші. Ця традиція стала своєрідною туристичною візитівкою Чернівців.
У пам’ять про видатного чернівчанина редакція molbuk.ua публікує репортаж про один день із життя сурмача, який був опублікований у газеті "Молодий буковинець" у 2014 році.
"Люди внизу аплодують і кричать "Браво!"
Щодня – і в дощ, і в сніг – сурмач у народному буковинському костюмі долає 126 гвинтових сходинок нагору, щоб влаштувати для чернівчан та гостей міста опівдні невеличкий концерт. Мерія вшанувала музиканта медаллю "На славу Чернівців".
Ми застали 71-річного трубача у кімнаті, де він переодягався у вишиту сорочку та гуцульський киптарик. "Цей одяг я придбав за свої гроші, – каже пан Василь. – За сорочку заплатив дві тисячі гривень. Труба теж моя. Граю на ній вже 20 років. Приходжу раніше на півгодини, щоб переодягнутися, піднятися вгору, налаштуватися на гру. Вранці обов’язково розігруюся – годину-півтори, щоб не втратити форму та не осоромитися. Бо мене слухає багато людей. Щодня о 12.00 внизу на Центральній площі збираються чернівчани і туристи. Особливо багато людей приходить у вихідні та святкові дні. Іноді площа повністю заповнена. Почуваюся ніби на високій сцені перед публікою. Слухачі внизу аплодують, кричать "Браво!", фотографують. Мені дуже приємно".
"Даю фору молодим"
Просимо Василя Васильовича розповісти, як він почав грати на трубі. "О, це захоплення почалося ще зі шкільних років, – запевнив чоловік. – Колгосп придбав музичні інструменти. Я вибрав трубу. До нас приїжджав викладач музичної школи, вчив нас грати, писав ноти на дошці. Після закінчення школи я вступив до музичного училища на духові інструменти. Пізніше навчався у Львівській консерваторії. Грав у симфонічному оркестрі, Буковинському ансамблі пісні і танцю, де працюю донині. Так що маю чималий досвід. Але, знаєте, гра на ратуші – дуже відповідальна. Тому щодня готуюся до неї, як студент до екзамену (усміхається, – авт.)".
Розмовляючи з нами, музикант час від часу поглядає на свій ручний годинник. "Боюся запізнитися, бо грати треба рівно опівдні, – пояснює. – Ще жодного разу не запізнився ні на хвилину".
– То вам вже треба йти? – запитую.
– Та можемо ще поговорити кілька хвилин, – вирішує сурмач. – До шпиля ратуші веде 126 сходинок. Спочатку важко було підніматися, захекувався. А зараз вже звик. Даю фору навіть молодим, які піднімаються зі мною (сміється, – авт.). Вони можуть два-три рази зупинятися і відпочивати, а я виходжу без відпочинку. Такий щоденний підйом заміняє ранішню зарядку і дуже корисний для здоров’я. Почуваюся бадьорим, легше дихається. А це добре для моєї гри на трубі".
"У мороз зігріваю трубу спиртом"
– А якщо на вулиці сильний дощ або сніг – то також граєте?
– Та граю за будь-якої погоди, – каже пан Василь. – Навіть якщо на вулиці 30-35 градусів морозу – все одно піднімаюся нагору і граю. І під час грози граю. І коли найсильніший вітер – граю. Інколи такий буревій знімався, що буквально зносив з майданчика і виривав трубу з рук. Щоб утриматися на ногах, я притискався до стіни і так грав, хоча було дуже важко. Звичайно, що якість звуків була не та, але "Марічка" все-таки звучала над містом. Люди, які були на площі, махали мені руками та аплодували. Може, із жалості, бо концерт не зовсім вдався (усміхається, – авт.). А коли сильний мороз, наливаю спирт у ці помпочки. (показує, –авт.). Кінчик труби тримаю теплими руками, щоб зіграти його, а потім швидко прикладаю до губ. Інакше губи можуть примерзнути до холодного металу".
Василь Васильович знову зиркає на годинник і каже, що йому треба йти. Ми ще з одним журналістом "МБ" вирішили піднятися з ним на ратушу.
Зауважуємо, що сурмач взутий у легкі кросівки.
"Так зручніше підніматися сходами, тому щодня ще й перезуваюся", – каже чоловік, який швидко піднімається вузькими гвинтовими сходами. Ми ледве встигаємо за ним. Та пройшовши половину шляху, таки зупиняємося перепочити. "Це від незвички, – заспокоює пан Василь. – Не поспішайте, ми встигаємо".
"А ще багато сходів треба подолати?" – цікавлюся. "Та ще хвилин десять йти", – сміється чоловік десь далеко попереду. Нарешті піднімаємося нагору, віддихуємося.
"Фільми про Чернівці починали з мене"
Виходимо на майданчик. І перед нами відкривається прекрасна панорама міста. Правда, дує сильний вітер, тому тримаємося міцно за перилами.
"Та це ще слабенький вітер, – заспокоює пан Василь. – Бувають справді сильні вітри". Внизу на площі вже зібралося зо три десятки слухачів, які очікують на вихід сурмача. "Гра займає до п’яти хвилин, – розповідає музикант. – Починаю з Центральної площі, де виконую 45 тактів мелодії "Марічки". А потім обходжу майданчик за годинниковою стрілкою і граю ще на три сторони світу по 16 тактів. Мене показували всі українські телеканали. Коли знімали фільм про Чернівці, також починали з мене. В Україні ніде такого немає. А у Європі сурмач грає на ратуші тільки у польському міста Краків. Але там він це робить у закритому приміщенні через відчинені вікна. Так набагато легше. А я виходжу на відкритий майданчик".
– А чому вирішили грати саме "Марічку"?
– Десять років тому, коли запроваджували у місті цю новинку, вирішували, яку мелодію виконувати, – пригадує Василь Васильович. – Засідала художня рада, до якої входили директори музичних шкіл, професори університету, місцеві поети. Пропонували три пісні: "Черемшина", "Марічка" і "Ой, зелена Буковина". Зупинилися на "Марічці", яка користується популярністю у всьому світі. Музику до пісні написав Степан Сабодаш на вірші Михайла Ткача.
Сурмач виходить на майданчик, прикладає до губ трубу і над містом лунають звуки мелодії про чарівну гуцулку Марічку. Люди на площі піднімають голови, аплодують, вигукують "Браво, маестро!"…
– Ми бували у багатьох українських містах, але ніде не бачили, щоб музикант грав так високо і так гарно, – захоплено каже гостя із Запоріжжя Тетяна, яка на Центральній площі слухала "Марічку". – Це дуже гарна фішка, яка приваблюватиме до вас туристів. Взагалі нам надвичайно сподобалися Чернівці. Ми пройшлися вулицею Ольги Кобилянської, побачили драмтеатр. Хочемо відвідати університет. Мене вразили ваші старовинні будівлі та ліпнина. У Запоріжжі такого не побачиш, бо це сучасне місто.
Довідка МБ.
Василь Козак народився 28 червня 1943 року в селі Киселів Кіцманського району.
Навчався в Чернівецькому музичному училищі, Львівській консерваторії імені М. Лисенка.
1963 року почав музичну кар’єру в ансамблі пісні й танцю Прикарпатського військового округу. Потім працював у Шахтарському ансамблі пісні й танцю.
Повернувся на Буковину на запрошення народного артиста України Андрія Кушніренка й перейшов на роботу до Заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні й танцю. Батько двох дітей і дідусь чотирьох внуків.
Уже цієї неділі – 24 листопада – у Чернівцях, за сприянням "Словацько-Українського культурно-освітнього товариства", відбудеться зустріч із представниками освітньої програми Free Student.
22 серпня 2023 року Президент України підписав закон, що стосується обов’язкового облаштування бомбосховищ у новобудовах. Як відреагували на ці зміни забудовники й що вони вважають пріоритетним у процесі зведення своїх новобудов, ми поцікавилися у Василя Воєвідка, генерального директора відділу продажів будівельної компанії "Родоліт".
В Україні є чимало компаній, що працюють в галузі архітектурного проєктування та дизайну. У міру того, як між ними зростає конкуренція, підвищується і професійний рівень архітектурних бюро. Про особливості роботи одного з таких чернівецьких бюро ми розпитали у Дарії Олексюк, операційного директора бюро архітектури та дизайну DAR group&partners.
0
4 742
