23 вересня за церковним календарем - мучениць Минодори, Митродори i Нiмфодори

23 вересня
Мучениць Минодори, Митродори i Нiмфодори



Минодора, Митродора та Німфодора народились у Витинії, сестри були за плоттю, були сестрами й за духом, бо однодушно вибрали Богові служити більше, ніж світу і наявним у світі марнотностям. Бажаючи ж з душею й тіло зберегти неоскверненно, щоб чистотою доєднатися до чистого Жениха свого Христа Господа, послухати голосу Його, що казав: "Вийдіть тому з-поміж них (людей) та й відлучіться і не торкайтеся нечистого [їхнього], і я вас прийму". Вийшли-бо із співжиття людського, вельми люблячи у дівстві пробувати і відсторонившись од всього світу, оселилися на відлюдному місці, добре знаючи, що не легко молсе зберігатися чистота дівоча посеред народу, що має очі сповнені перелюбства і безконечного гріха, і як річкові води, входячи в море, солодкість свою тратять і, з морськими з'єднавшись, водами стають солоні, так і чистота, коли посеред світу, як посеред моря, поселиться й полюбить його, годі їх, солоних вод ласолюбства, не напитися. Дочка Яковова Діна, доки не пішла в Сихем, місто язицьке, доти була діва чиста, коли ж пішла подивитися на дочок того краю і приєдналася до них, тоді погубила дівство своє. Світ цей — окаянний Сихем з трьома дочками своїми: з похіттю тілесною, з пожаданнями очей та пихою життєвою, ні до чого іншого не веде, тільки шкодить тим, що приліпилися до нього. І як смола очорнює тих, що її торкнулися, так він своїх прихильників творить чорними, нечистими й оскверненими. Блажен, хто тікає від світу, щоб не очорнитися його нечистотами; блаженні отож ці святі три діви, що втекли від світу і від трьох його згаданих дочок, не очорнилися-бо їхніми нечистотами і були білі й чисті голубиці, що літали по горах та пустелях двома крильми: діянням та богобаченням, бажаючи в Божественній любові, як у гнізді почити: у пустельників таке-бо постійне Божественне бажання буває, щоб не бути в суєтному світі.

Перебували вони на одному високому й порожньому горбі, що був поблизу теплих вод у Питіях, десь так за два поприща. Там поселилися, живучи в пості і в безперервних молитвах, знайшовши тихе пристанище і добрий спокій чистоті своїй дівочій, щоб не була бачена людьми, ховали її в пустелі: хай буде видима ангелам, що винесли її на горба високого. Зійшовши на висоту гори, хай, порох земний із ніг своїх струсивши, на вершину гірську зійдуть. Від самого місця, де вони пробували, з'являлося добродійне їхнє життя, бо чим-бо є пустеля, як не відкинення всього й усамітнення? Що вістить горб, коли не їхнє богомисля, що знаменують теплі води, при яких жили, коли не теплоту їхню сердечну до Бога; і так як Ізраїль, що, позбувшись єгипетського рабства, проходив пустелю, так ці святі діви вийшли зі світу, пустельне обцілувавши життя, і як Мойсей, зійшовши на гору, уздрів Бога, так і вони, на високому горбі бувши, тілесні очі до Бога возводили, розумними позирали на нього ясно і як там, через удар об камінь виходили води, так і в них від смиренного биття в груди, потік слізний із очей їхніх виходив. І не такі були теплих вод витоки, як очі їхні, що теплі сльози виточували; ті-бо могли тільки обмити тілесне болото, ці ж душевні очищали пороки і більше, аніж сніг відбілювали. Але що було сльозам очищати, адже, очистивши себе від усілякої нечистоти плоті й духа, ніби ангели на землі жили; може, в чийомусь серці від спогаду про безліч гріхів народиться утіха та сльози, але в них, як у чистих дівах, од любові до Бога виходив витік плачу, а де ж бо вогонь Божественної любові палає, там неможливо бути слізним водам — така є вогню того сила, що коли, ніби в печі, в чийомусь серці загориться: скільки полум'я, стільки й роси примножить, скільки-бо десь є любові, стільки й утіхи. Від любові народжуються сльози, і коли Христос над Лазарем плакав, сказано про нього: "Дивись, як любив він його". Плакали святії діви в молитвах і богомислях своїх, любили-бо Господа свого, бажаючи насититися видивом його, зі слізьми часу того надчікуючи, коли прийдуть і уздрять улюбленого Жениха небесного, кожна-бо із них із Давидом віщала: "Коли я прийду та явлюсь перед Божим лицем? Сльози мої стали для мене поживою вдень і вночі", нібито кажучи: "Про це день і ніч сльозимо, що нешвидко приходить той час, коли б мали ми прийти і явитися перед лице солодкого піклувальника нашого Ісуса Христа, його-бо видивом так бажаємо насичуватися, як це бажає олень від водних джерел.

Коли святі діви таким особливим життям відсторонювалися від людей, то від Бога явлені були: "Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори", бо сцілення недужим, що чудесно від них бувало, ніби велеголосні труби по всьому краю тому про них звістило. У той час царював Максиміян злочестивий, а країною тією володів Фронтон, князь. Прочувши про свя тих дів, повелів схопити їх і привести перед себе. Овечки Христові, яким не шкодили пустельні звірі, схоплені були від людей звіроподібних і звіроноровних і перед мучителя приведені. Стали на суді нечестивих три дівиці, як три ангели, їм би не перед чоловіком, а перед самим славленим у Тройці Богом стояти, не достойні були очі грішних людей на святокрасні лиця їхні дивитися, котрі сяяли ангельською красою та благодаттю Святого Духа. Здивувався мучитель на таку красу їхню, бережену в пустелі, якої і в домах царських не побачиш ніколи, і хоч тіла їхні численними працями та постами були до кінця умертвлені, однак лиця дівочої вроди своєї не втратили, більше її здобули, бо де духовних радощів та веселощів серце є виповнене, там не може зів'янути цвіт краси обличчя, як у Писанні: "Як серце веселиться, лице цвіте". І це нічого, коли часом хто має повстримність, бо це замість постаріння красою красить лиця людські, як Даниїла і з ним трьох юнаків; у них, що жили в пості та в повстримності, краса перевищувала усіх царських юнаків; те саме було видно і в святих дівах, що було дивно людському розуму, коли бачив пустельні квіти і дочки Божі, що красою своєю і добротою перевищували всяку вроду дочок людських.

Запитав же їх князь спершу про імена та батьківщину. Вони сказали, що від імені Христового християнами звуться, при хрещенні ж імена прийняли такі: Минодора, Митродора та Німфодора, народжені у тій країні Витинійській від одного батька й матері. Тоді проказав князь до них мову свою, лестощами до свого злочестя приводячи їх і кажучи: "О діви красні! Вас великі боги наші полюбили і такою красою пошанували, вони ж і великими багатствами пошанувати вас готові, тільки ви їм честь воздайте і з нами принесіть їм жертву та поклоніння, я ж вас перед царем маю похвалити. А коли побачить вас цар, то полюбить вас і багатьма пошанує дарами, за великих бояр своїх вас віддасть, і будете більше інших жінок чесні, славні й багаті". Тоді Минодора, старша сестра, мовчазна, розтулила вуста свої, кажучи: "Бог нас створив і образом своїм прикрасив, йому кланяємося, іншого Бога, окрім нього, і чути не хочемо. Дарів же і почестей так потребуємо, як хто потребує сміття, що його ногами топчуть. А що доброрідних чоловіків від царя свого нам обіцяєш, то хто може ліпший бути Господа нашого Ісуса Христа? Йому ми вірою заручились, чистотою ЗЛИЛИСЯ, душею пристали, любов'ю з'єдналися, і Він є наша честь, і слава, і багатство, і від Нього не тільки ти і цар твій, але весь світ цей відлучити не зможе". Митродора ж сказала: "Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?" — що-бо нам світ цей супроти улюбленого Жениха і Господа нашого: болото супроти золота, тьма супроти сонця, жовч супроти меду, і чи ж заради світу марнотного маємо відпасти від любові Господньої й погубити душі наші? Хай так не буде!" Мучитель же рече: "Багато говорите, бо не бачите муки й не прийняли ран. Коли те пізнаєте, інакше говорити будете". Відповіла із ревністю Німфодора: "Чи муками й ранами нас застрашити хочеш? Збери тут із усього всесвіту мучительне знаряддя: мечі, рожна, кігті залізні, заклич усіх мучителів із цілого світу, з'єднані всі різновиди мук і поверни їх на слабке тіло наше, побачиш, що раніше всі ті знаряддя поламаються і всім мучителям руки втомляться, і всі різновиди мук твоїх висякнуть, ніж ми Христа нашого відкинемося, за Нього-бо гіркі муки солодким раєм, а тимчасова смерть вічним життям нам стануть". Князь же рече до них: "Раджу вам як батько, послухайте мене, діти, і принесіть жертви богам нашим, адже єдинородні ви є сестри, не захочете бачити одна одної безчестя й сорому наповнених і як люті муки терпите, не побажайте цвіт краси вашої зів'яну-тим бачити. Чи ж не добре кажу я, чи ж вам не на користь слова мої, воістину батьківську раду даю вам, не бажаючи бачити вас оголених, битих і терзаних і на частки роздроблюваних. Повиніться отож повелінню моєму, щоб не тільки від мене, але й від царя благодать знайшли, і, все добре прийнявши, в гаразді проживете дні ваші, коли послухаєте мене нині. Коли ж ні, тоді гіркі біди й тяжкі болі обіймуть вас і загине краса лиць ваших". На ці слова відповіла Минодора: "Нам, судде, лестощі твої не є приємні, ні загроза страшна; знаємо, що насолоджуватися з вами багатствами, славою і всіма насолодами тимчасовими — це вічну собі гіркоту готувати в пеклі, терпіти ж тимчасові за Христа муки — це вічну собі на небесах радість випросити, і ті гаразди, що нам обіцяєш, є непостійні, і муки, якими нам загрожуєш, є тимчасові. Нашого ж Владики й муки, що уготовано тим, котрі ненавидять його, є вічні, а безліч бла-гості, що прибережено тим, що люблять його, є безмежна. Через це не хочемо ваших благ і не боїмося мук, бо тимчасові є; боїмося ж мук пекельних і поглядаємо на небесні блага, бо вічні є, а найбільше через те, що любимо Жениха нашого, тому і вмерти за нього бажаємо, умерти однодушно вкупі, щоб виказати: є ми сестри духом більше, аніж тілом. І як єдине нас нутро народило у світ, так єдина за Христа мучителька смерть хай виведе нас із цього світу і хай єдиний прийме нас палац Спасів, і так не розлучимося поміж себе навіки". По тому, звівши очі горі, зітхнула і каже: "О Ісусе Христе, Боже наш! Не відкинемося від тебе перед людьми, і ти не відкинеш нас перед Отцем своїм, що є на небесах!" І знову до мучителя каже: "Муч, отож, о судде, тіло наше, яке тобі гарним бачиться, покрий його ранами, жодної ліпшої прикраси тілові нашому не може бути: ні золото, ні маргарити, ані багатоцінні одежі, як рани за Христа вашого, їх же здобути давно жадаємо!" Князь же до неї каже: "Ти старша є і літами й розумом, мала б інших навчати, а їх розбещуєш. Послухай-но мене, молю тебе: створи повелене, поклонися богам, щоб і ті, на тебе дивлячись, те саме вчинили". Відповідає свята: "Марно трудишся, княже, намагаючись нас од Христа відлучити і до поклоніння ідолам, яких ви богами звете, прихилити. Ні я не сотворю цього, ані сестри мої, з ними я є, як вони зі мною, єдина душа, єдина думка, єдине серце, що Христа любить. Раджу-бо тобі: не трудися словами більше, а спокушай самою річчю: бий, січи, пали, на частки дроби — тоді побачиш, чи повинуємося ми безбожному твоєму повелінню. Христові ми є, і за нього умерти готові". Це почувши, Фронтон-князь сповнився ярості і весь гнів свій на Минодору вилив, а тоді звелів, менших двох сестер відвівши, Минодору старшу їхню сестру, оголити, а чотирьом спекуляторам бити. Бита була свята, а проповідник кричав: "Пошануй богів і похвали царя та законів його не нищ!" Били її про-здовж двох годин, і тоді сказав до неї мучитель: "Поклади жертви богам!" Вона відповіла йому: "Ніщо інше творю, тільки жертву приношу, чи ж не бачиш, що всю себе приношу в жертву Богові моєму!" Мучитель же повелів жорстокіше бити її: били отож по всьому тілі без помилування, крушачи суглоби її, ламаючи кістки і плоть роздробляючи. Вона ж, охоплена гарячою любов'ю та бажанням до Жениха свого безсмертного, доб-лестно терпіла, ніби не відчуваючи болю. Тоді із глибини сердечної закричала: "Господи Ісусе Христе, веселість моя і любове серця мого! До тебе приходжу, надіє моя, і молю: прийми в мирі душу мою!" І це вирікши, випустила дух і пішла до улюбленого Жениха свого, прикрашена ранами, як багатоцінними оздобами.

По чотирьох днях поставив мучитель на суді перед собою Митродору та Німфодору, поклавши при ногах їхніх мертве тіло їхньої старшої сестри. І лежало те чесне святе Минодори тіло голе, не покрите й трохи і не було на ньому незраненого місця, всі вуди покрушені, від ніг до голови не було цілого місця — і було зворушливе це видовище всім, що дивилися. Так учинив мучитель, ніби казав: "Чи бачите сестру вашу? Те буде й вам!" — і сподівався, що ті дві сестри, бачачи так люто умучене тіло сестри своєї, злякаються і прихиляться до волі його. Всі ж, що стояли там, дивлячись на мертве і люто поранене тіло оте, збуджувалися природньою жалістю і, навіч ніби тішачись, плакали, тільки один мучитель ще більше жорсточився, наче камінь. Святих же дів Митродору та Німфодору сама природа й любов, як до сестри, хоч і принуджувала до сліз, одначе спиняла їх більше любов Христова і певна надія, що сестра їхня вже веселиться в палаці Жениха свого, і їх до себе чекає, щоб, такими ж ранами прикрасившись, подбали прийти і явитися перед лицем всебажаного Господа, і це стримувало святих дів од сліз, тож, дивлячись на святе тіло, що лежало перед ними, сказали: "Благословенна ти, сестро і мати наша, що сподобилася бути вінчана вінцем мучеництва і ввійти до палацу Жениха свого! Помолися тож преблагому Господу, що його тепер бачиш, аби, не гаючись, повелів і нам твоїм-таки шляхом прийти до Нього і поклонитися величності Його, насолодитися ж любов'ю Його і веселитися із Ним вовіки. О мучителі! Пощо гаєтеся довго, не вбиваючи нас? Пощо позбавляєте нас долі улюбленої сестри нашої; пощо нешвидко подаєте нам цю смерті чашу? її-бо як пресолодкого пиття бажаємо! Вже готові вуди наші на роздроблення, готові ребра на палення, готова плоть на розтерзання, готові голови на усічення, готове серце на мужнє терпіння — почніте отож діло ваше, не сподівайтеся від нас більше нічого, не схилимо колін богам псев-доіменитим. Бачите нас, що гаряче бажають смерті, чого більше хочете? Бажаємо вмерти із сестрою за Христа, Жениха нашого улюбленого". Тоді суддя, хоч і бачив їхні уми безбоязненими і бажання вмерти за Христа незмінне, але спробував ще лестощами до свого прихилити однодумства, щось підступно говорячи. Відповіли: "Коли перестанеш окаянно говорити супротивне до нашого твердого переконання? Якщо маєш віру,що ми єдиного кореня гілки, єдиного нутра є сестри, то хай буде тобі відомо, що і думку одну маємо, отже, від убитої тобою сестри збагни: коли вона, маючи перед очима не один приклад мужнього страждання, таку в терпінні явила силу, то і ми те вчинемо, дивлячись на сестру нашу, яка приклад нам собою дала. Чи не бачиш ти, як вона, хоча лежить і вуста стулені має, одначе відкритими своїми ранами, ніби вустами, наказує нам і схиляє до страдальчого подвигу. Не розлучимося отож із нею, не розторгнемо спорідненого нашого союзу, але помремо, як і вона померла за Христа. Відрікаємося обіцяних вами багатств, відрікаємося слави і усього, що від землі є і в землю знову повернеться, відрікаємоо лінних женихів, маючи нетлінного, Иого-бо любимо і Йому у віно приносимо нашу за нього смерть, щоб безсмертної, вічної, чистої і святої Його світлиці сподобитися". Тоді мучитель, позбувшись сподіванки своєї, роз'ятрився вельми й повелів Німфодору відвести. Митродорі ж повелів свічками опалити її тіло, і її опалювали по всьому тілу проздовж двох годин. Таку терплячи муку, зводила очі свої до єдиного, за якого страждала, улюбленого Жениха свого, просячи від нього помочі. Опалену її зняли з дерева, і повелів мучитель палицями її залізними кріпко бити, крушачи всі вуди її, і в тих муках свята Митродора, покликуючи до Господа, віддала в руки його святу свою душу. До неї, вмерлої, привели третє ягня Христове, святу Німфодору, щоб обох своїх сестер тіла побачила і, злякавшись лютого вбивства тих, відкинулася від Христа. Почав же князь до неї підступно промовляти: "О красна дівице! Я більше інших дивуюся твоїй красі і на юність милосердствую: боги мені є свідки, що не менше дочки своєї люблю тебе, тільки приступи і поклонися богам і тоді велику будеш мати від царя благодать, дасть-бо тобі майно й честь і що є більше — велику будеш мати волю. А коли ні, о горе, зле загинеш, як і твої сестри, що їхні тіла бачиш". Свята ж усі слова його приймала, як вітер, не слухала їх, а супротивне говорила, докоряючи ідолам та ідолопоклонникам, з Давидом говорячи: "Ідоли поган — срібло й золото, діло рук людських... Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає". Беззаконний побачив, що не осягнув словами нічого, повелів, оголивши її, повісити і кігтями залізними шарпати тіло її. Вона ж у тих муках свого терпіння не виказала, ані закричала, ані застогнала, але тільки очі горі звівши, двигала вустами своїми, що було знаменням її до Бога старатливих молитов. І коли закричав оповісник: "Дай жертви богам і звільнишся від муки, відповіла свята: "Я віддаю себе у жертву Богові моєму, за Нього і страждати мені солодко, а вмерти знахідка". Нарешті мучитель повелів палицями залізними убити її до смерті, і вбита була свята за свідчення Ісус Христове. Так тро-їця дівиць святу Тройцю прославила страдальчою смертю. Мучителеві ж не досить було мучити живих, але і на мертвих свою непогамовну вилив ЛЮТІСТЬ: повелів-бо вогонь великий розпалити і тіла мучениць у нього на спалення кинути. Коли це сталося, раптово інший вогонь із великим громом із небес спав і у миг ока спалив Фронтона-князя і всіх його слуг, що катували святих мучениць. На запалений же вогонь великий дощ пролився і загасив його, а вірні взяли тіла святих од вогню непошкоджені, поховали їх чесно поблизу теплих вод у спільному гробі. їх-бо єдина утроба народила, їх-таки і гріб один прийняв, щоб як нерозлучні були у житті своєму, так щоб нерозлучні були й по смерті. Сестрами були на землі, сестрами є на небесах у одній світлиці Жениха свого, сестрами і у гробі. Над ними створено було церкву в ім'я їхнє, і потекли від них сцілень ріки на славу Бога у Тройці єдиного і в пам'ять трьох дівиць святих, їхніми ж молитвами хай сподобимося зріти святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа — єдиного Бога, Йому ж бо слава навіки.