26 серпня
Вiддання свята Преображення Господнього. Перенесення мощей преподобного Максима Сповiдника
Ікони Божої Матері “Пом'якшення злих сердець”
Вiддання свята Преображення ГосподньогоСвято Преображення відноситься до числа Двунадесятих свят, тобто дванадцяти найбільших християнських подій. Кожне з цих свят має певні періоди підготовки та завершення. Такі періоди називаються відповідно передсвято та післясвято. Передсвято - це ті дні, коли свято ще не наступило, але коли ми вже чекаємо його, коли в службі з'являються співи, йому присвячені. У свою чергу, післясвято - це декілька днів з першого дня свята до його віддання, коли ми продовжуємо його святкувати. Ці періоди мають специфічні правила побудови богослужіння, камертоном якого є тема святкової події.
Свято Преображення має 7 днів післясвята. Число днів післясвята буває неоднаковим - від 1 до 8, залежно від більшої або меншої близькості одних свят до інших або до днів посту. Останній день періоду післясвята - віддання - відрізняється від решти більшою урочистістю богослужіння, маючи в службі велику частину співів і молитов власне свята.
У цій структурі є стародавнє сприйняття часу як живої, пульсуючої сутності, в якій кожна подія поступово готується, поступово убуває і перш ніж зникнути, ще раз яскраво спалахує. І чим важливіша подія, чим більше свято - тим більш розгорненою буває ця структура. У музичному плані ця структура свята проявляється особливо рельєфно.
Перенесення мощей преподобного Максима Сповiдника Преподобний Максим Сповідник народився в Константинополі близько 580 року й виріс у побожній християнській родині. Замолоду він отримав різнобічну освіту: вивчив філософію, граматику, риторику, був обізнаний у творчості древніх авторів і досконало опанував богословську діалектикою. Коли преподобний Максим пішов на державну службу, знання й сумлінність дали йому змогу стати першим секретарем імператора Іраклія (611 – 641). Але придворне життя обтяжувало його, і він пішов у Хрисопольску обитель (на протилежному березі Босфору – сучасні Скутари), де прийняв чернечий постриг. Своїм смиренномудрієм він згодом здобув любов братів і був обраний ігуменом монастиря, але і в цьому сані, через свою незвичайну скромність, він, з власних його слів, “залишався простим ченцем”. В 633 році на прохання одного богослова, майбутнього святителя Єрусалимського Патріарха Софронія (пам’ять 11 березня), преподобний Максим полишив обитель і виїхав в Александрію.
Святий Софроній був відомий на той час як непримиренний супротивник монофелитської єресі. Після того, як IV Всесвітній Собор (451 р.) засудив монофізитів, що сповідували одну (Божественну) природу в Господі Ісусі Христі, єретиками-монофелитами було введене поняття єдиної Божественної волі і єдиної (Божественної) дії, що приводило до визнання відкинутого монофізитського псевдовчення. Монофелитство знайшло численних прихильників у Вірменії, Сирії, Єгипті. Єресь, посилювана національною ворожнечею, зробилася серйозною загрозою церковній єдності Сходу. Боротьба Православ’я з єресями особливо ускладнилася тим, що до 630 року три патріарші престоли на Православному Сході опинилися захопленими монофізитами: Константинопольський – Сергієм, Антіохійський – Афанасієм, Александрійський – Кіром.
Шлях преподобного Максима з Константинополя в Александрію пролягав через Крит, де й почалася його проповідницька діяльність. Там він зіткнувся з єпископатом, який притримувався єретичних поглядів Севера і Несторія. В Александрії та її околицях преподобний пробув близько 6 років. В 638 році імператор Іраклій разом з Патріархом Сергієм, прагнучи зменшити віросповідні розбіжності, видав указ, так званий “Екфезіс” – “Виклад віри”, що остаточно велів сповідувати вчення про одну волю при двох природах Спасителя. Захищаючи Православ’я, преподобний Максим звертався до людей різних звань і станів, і ці бесіди мали успіх. “Не тільки клір і всі єпископи, але й народ, і всі світські начальники відчували в собі якийсь нескоримий потяг до нього”, – свідчить його життєпис.
Наприкінці 638 року помер Патріарх Сергій, а в 641 році – імператор Іраклій. Імператорський престол посів жорстокий і грубий Констанс II (642 – 668), відвертий прихильник монофелитів. Підсилилися напади єретиків на Православ’я. Преподобний Максим вирушив у Карфаген і проповідував там і в околицях ще 5 років. Коли туди прибув спадкоємець Патріарха Сергія Патріарх Пірр, який полишив Константинополь через придворні інтриги, за переконаннями монофелит, між ним і преподобним Максимом у червні 645 року відбувся відкритий диспут, на якому Пірр всенародно визнав свої омани й побажав навіть вручити папі Феодору письмове зречення від них. Преподобний Максим разом з Пірром відбули в Рим, де папа Феодор прийняв покаяння колишнього Патріарха й відновив його в сані.
В 647 році преподобний Максим повернувся в Африку. Там на соборах єпископів монофелитство засуджувалося як єресь. В 648 р. замість “Екфезісу” вийшов новий указ, складений, з доручення Костянтина, константинопольським патріархом Павлом – “Типос” – “Зразок віри”, який забороняв всілякі міркування, як про одну волю, так і про дві волі при визнанні двох природ Господа Ісуса Христа. Тоді преподобний Максим звернувся до Римського папи Феодора, який змінив папу Мартина I (649 – 654), з проханням винести питання про монофелитство на соборне обговорення всієї Церкви. В жовтні 649 року був зібраний Латеранський Собор, на якому були присутні 150 західних єпископів і 37 представників Православного Сходу, серед яких був і преподобний Максим Сповідник. Собор засудив монофелітство, а його захисники, Константинопольські Патріархи Сергій, Павло та Пірр, були піддані анафемі.
Коли Констанс II отримав визначення Собору, він наказав схопити і папу Мартина, і преподобного Максима. Цей наказ був виконаний через п’ять років, в 654 році. Преподобного Максима обвинуватили в зраді батьківщині та ув’язнили. В 656 році він був засланий у Фракію, а потім знову привезений в Константинопольську в’язницю. Преподобного разом із двома його учнями піддали найжорстокішим катуванням: кожному відрізали язик і відсікли праву руку. Потім їх заслали в Колхіду. Але тут Господь виявив незреченне чудо: всі вони отримали здатність говорити й писати. Преподобний Максим пророчив свою кончину (+ 13 серпня 662 року). У грецьких прологах на 13 серпня зазначається перенесення його мощів у Константинополь; воно могло бути присвячене до кончини преподобного. Можливо, що встановлення пам’яті на 21 січня пов’язане з тим, що 13 серпня святкується віддання свята Преображення Господнього. Над могилою преподобного Максима ночами запалювалися три чудесно знайдені світильники і відбувалися безліч зцілень. Преподобний Максим Сповідник залишив Церкві велику богословську спадщину. Його екзегетичні праці містять пояснення важких місць зі Святого Письма, тлумачення молитви Господньої та 59-го псалма, схолії до творів священномученика Діонісія Ареопагіта (+ 96; пам’ять 3 жовтня) і святителя Григорія Богослова (+ 389, пам’ять 25 січня). До екзегетики належать також пояснення богослужіння під заголовком “Містагогія” (”Вступ про Таїнство”).
До догматичних праць преподобного належать: виклад його диспуту з Пірром, кілька трактатів і листи до різних осіб. В них міститься виклад Православного вчення про Божественну сутність та іпостась, про Боговтілення та про обожнення людської природи.
“Ніщо в обожненні не є здобутком природи, – писав преподобний Максим в листі до свого друга Фалассія, – тому що природа не може зрозуміти Бога. Виключно лиш милість Божа має здатність давати обожння істотам… Людина (образ Божий) в обожнні уподібнюється Богові, він радіє надлишку всього, що належить йому за природою, тому що благодать Духа тріумфує в ньому і тому що Бог діє в ньому” (лист 22). Преподобному Максимові належать і антропологічні праці. Він розглядає природу душі та її свідомо-особисте існування після смерті людини. Серед моральних творів особливо важливі “Глави про любов”. Преподобний Максим написав також три гімни в кращих традиціях церковної гімнографії, що вели початок від святителя Григорія Богослова.
Богослов’я преподобного Максима Сповідника, що ґрунтується на духовному досвідному знанні великих отців-пустельників, що використовує мистецтво діалектики, вироблене дохристиянською філософією, було продовжене й розвинене в працях преподобного Симеона Нового Богослова (+ 1021; пам’ять 12 березня) і святителя Григорія Палами (+ бл. 1360; пам’ять 14 листопада).
Ікони Божої Матері “Пом'якшення злих сердець”Святий Симеон Богоприємець під впливом Духа Божого побачив у Христі, принесеному Дівою Марією в Єрусалимський храм на 40-й день після народження, не просто дитину, а очікуваного всім ізраїльським народом Месію, Визволителя. Вбачаючи також прозорливими очима, що перед ним – безмужня Мати, старець звернувся до Діви Марії: От лежить Цей на падіння й на піднесення багатьох в Ізраїлі. І буде Він предметом сперечань: одні говоритимуть, що Він благий, інші, навпаки, що обманює народ. І зроблять Його, за словом пророка Єремії, як мішень, у яку стріляють, повісивши Його на дереві хресному, і, як стрілами, простромивши Його цвяхами й списом. У той час і Тобі Самій, безмужня Матір, пройде крізь душу зброя скорботи й хвороби сердечної, коли побачиш Ти Сина Твого прибитого на хресті й коли Його будеш проводжати зі світу з великою скорботою й риданнями.
Звичайно Вона зображається із сімома увіткнутими в серце мечами. Число "сім" у Писанні взагалі означає "повноту" чого-небудь, а в цьому випадку – "повноту горя, скорботи сердечної", перенесених Пресвятою Дівою Марією під час Її життя на землі. Тож цілком зрозуміло, чому ця ікона називається ще "Симеонове пророцтво".
Вона ж називається і "Пом’якшення злих сердець". Цього дня віруючі возсилають до Діви Марії молитви про пом’якшення сердець тих, хто йде до нас зі злом, заздрісними помислами; про захист від ворогів та недоброзичливців, а також щоб усередині роду не було ворожнечі.
26-08-2018, 09:01
0
1 980
