Вперше до лісу мене взяли у два роки. Дідусь посадив на плечі, а я звисока визирала гриби. Відтоді тихе полювання – один із улюблених моїх видів відпочинку.

За нагоди і сприятливої погоди не втрачаю шанс назбирати кошик-другий. Як-от останні кілька тижнів. Пішли сильні дощі, потім пригріло сонечко – і вуаля! На ринках і трасах – купа продавців із десятками кошиків. Від тієї картини не могла встояти і вже наступного дня рано-вранці їхала до лісу, озброєна кошиком і ножем.

Тихе полювання – це така собі азартна гра. По-перше, треба запам’ятати дорогу, з якого боку світить сонце, і приблизно розрахувати, де воно буде за кілька годин, щоб знати, як повертатися. Це важливо, якщо зв’язок не ловить і не можете догукатися до своїх компаньйонів.

Читайте також: "Знайшов білого на три кілограми": на ринках Чернівців - грибний бум

По-друге, важливо знати, які гриби чіпати не можна.

Вважається, що топові гриби – це білі, а решта – дурниці. У мене немає такого, хоча завжди ставлю планку знайти якомога більше білих. Але із задоволенням збираю й інші: козарі (підберезники), червоноголові (підосичники), маремухи, голубінки (сироїжки), синяки, лисички, оленячі ріжки. Деякі з них легко сплутати з поганками, які маскуються під їстівні. Наприклад, останні, оленячі ріжки, дуже цікаві, схожі на тоненькі корали. Їстівні – світло-бежевого кольору, але можна зустріти і жовтуваті. Ті не беру.

Уважно з пластинчатими грибами. Наприклад, маремухи – це такі собі їстівні мухомори. Тут важливий відтінок шапочки. Світло-рожеві з бежевими крапками можна їсти, темніші з білими або сірими цятками ні.

До речі, знайшла якось білого гриба, який впритул ріс із блідою поганкою. Така ось смертельна дружба. Якщо бачите такий тандем, краще викиньте обидва подалі, щоб "зелені" грибники не поклали такого білого до кошика.

Підступні також і голубінки: у них чи не найбільше отруйних двійників. Тому завжди пам’ятаю слова дідуся: якщо сумніваєшся у грибі, не бери.

По-третє, звертайте увагу не тільки на те, що збираєте, а куди ступаєте. Жабка під ногами – то таке. Але часом може трапитись і змійка. Так, двох чималих – вужа, а потім гадюку – колись побачила на стежці неподалік лісового озера. Але й страху тоді дістала.

А останнього разу прямувала до чергового білого гриба і добре, що перед наступним кроком подивилася під ноги: маленька чорна гадюка розляглась на сонечку за якихось півметра. Після того, повернувшись додому, виявили ще й кліща. Тож будьте обачні і приносьте з лісу лише повні кошики і гарні враження!

Марина КАВКАЛО