Цього привітного чоловіка на інвалідному візку знає чи не весь мікрорайон Гравітон. Діти біжать до нього наввипередки: "Доброго дня, дядю Ваню!". Дорослі підходять, тиснуть руку. І для кожного він знайде добре слово.
"Переніс понад 25 операцій"Коли Іван Васильович згадує про своє дитинство, його очі світяться щастям. Тоді він ганяв із хлопчаками м’яча, катався на велосипеді.
"Я народився у Чернівцях у районі Фастівської, – розповідає. – Тролейбуси тоді не їздили сюди, то ми з мамою ходили пішки до дитсадка, що на вулиці Садовського. Я був здоровим, непосидючим хлопчиком: не бігав, а літав. Десять років ходив пішки у школу № 32, закінчив училище і технікум".
У 1964-му хлопця призвали в армію. Він відслужив два роки в ядерному центрі під Москвою. "Напевно, це і далося пізніше взнаки, – роздумує чоловік. – Десь через рік у мене почалися проблеми з ногами. У 1980 році зробили першу операцію, потім другу, третю… Я продовжував працювати, бо треба було піднімати дітей. Їздив всією Україною та приймав замовлення на виготовлення портретів. За кожен мені давали по чотири карбованці. Разом із дружиною об’їздили всі навколишні базари: Вашківці, Глибока, Сторожинець… Ремонт у квартирі сам зробив, бо там були лише голі стіни".
Мужність чоловіка вражає: він переніс понад 25 операцій. "Лише у серпні 1991-го мені зробили аж три операції. Лікарі сказали дружині, щоби готувалася до найгіршого. А я вижив, – Іван Васильович замовкає. – Хоча після кожної операції мої ноги ставали все коротшими – їх стісували, наче олівець. І коли обрізали вище колін, я запанікував: зачинився в квартирі, не хотів нікого бачити. Та хлопці з нашого двору сказали мені: "Іване, ти ж нікому не зробив нічого поганого, щоби замурувати себе в чотирьох стінах. Виходь, будемо грати в доміно, шахи, розмовляти. Треба жити". І я почав життя заново. Мене кликали на Калинівський базар – просити милостиню. Категорично відмовився, бо соромно простягати руку. Буває, що на вулиці дають мені гроші, але я не беру. На цвинтар до рідних на поминальну неділю їду після обіду, коли там уже нікого немає. Бо всі намагаються дати мені "за поману". Я цього не терплю. Кожну копійку в житті я заробив сам".
"Сини несли мене з шостого поверху"Ліда знала про захворювання Івана, але вийшла за нього заміж. Жінка каже, що закохалася, бо він був дуже гарний. "Ми одружилися першого квітня. Всі думали, що це жартома, – усміхається чоловік. – Слава Богу, що дочекався свого продовження у внуках. Найменшому Артемчикові виповнився лише рочок. Я ніколи не нарікав на долю. Напевно, так написано на моєму життєвому шляху. Щось подібне було і з моїм батьком Василем. У 1944 році "совіти" вислали його в Магадан за те, що служив у румунській армії. Там він був вісім років і сильно обморозив ноги. Мені було 13, коли батька не стало".
На запитання, що допомогло йому вижити, Іван Васильович відповідає коротко: "Сила волі. Вранці встаю і повторюю, наче молитву: "Все нормально, ти такий, як інші люди". Хоча бувають хвилини відчаю, але я намагаюся відігнати від себе погані думки. Інколи діти на вулиці показують на мене пальчиком: "Мамо, дивися, у дяді немає ніг". Я навчився не звертати на це уваги. Посміхнуся до дитини – і вона посміхнеться. Мене завжди підтримували дружина Ліда, сини. Ми живемо на шостому поверсі. Коли не працював ліфт, Денис та Максим несли мене вниз та вгору на спині. Найгірше зимою, коли доводиться більше сидіти вдома, бо на вулиці холодно сидіти у візку. Виручають книги, газети. Я дуже люблю читати, особливо історичні романи. Моя мама працювала в бібліотеці, то я змалку бігав до неї за книжками. Ще мені подарували планшет. І тепер я можу віртуально сходити на рибалку, подорожувати по різних країнах, дізнатися про новини світу, України, Чернівців. Удома допомагаю дружині в усьому: прибирати, варити їсти. Мої коронні страви – печена в духовці картопля по-французьки, фарширована риба. Головне – вкладати в приготування страв душу, тоді вони будуть смачними".
– Хочу сказати людям, які потрапили у схожу ситуацію, щоби вони не падали духом ,– каже чоловік. – Треба знаходити точку опори в рідних, друзях. Сусідський хлопчина присвятив мені вірш, де є такі рядки:
"Дядьку Іване,
Ваші руки – знекрилені крила –
Міцно прикуті
Ланцюгами болю до інвалідного візка.
Краєчок синяви – ваше небо,
Дерево за вікном – ваш сад,
Квітка на підвіконні – ваша клумба,
Книга на столі – ваша дорога у світи.
А по ночах вам сняться ваші ноги:
Біжать, ледь торкаючись землі…" Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
9-05-2018, 09:15
0
2 605
