25-річна Валерія Мартинюк працює без зарплати, всі свої заощадження вклала в ремонт приміщення та придбання необхідного.
Центр денного догляду за молоддю з інвалідністю "Любов, яка лікує" знаходиться на початку вулиці Чорноморської у підвалі, до якого немає заїзду. Тому декого доводиться заносити сюди на інвалідних візках. Стіна кімнати прикрашена платівками, на поличках – книжки, вазочка з колосками. За столом троє дівчат і двоє хлопців складають пазли.
Керівник центру Валерія Мартинюк – худенька, з розпущеним волоссям – теж сидить за столом і допомагає підопічним складати зі шматочків картини.
– Я давно мріяла про відкриття такого центру. Мої мама і тато були інвалідами, – зізналася Валерія. – Ще дитиною я стикалася з усіма тими ситуаціями, через які проходять зараз ці хлопці та дівчата. Коли стала старшою, постійно натрапляла на роботу, пов’язану з інвалідністю. Здавалося, це доля. Працювала нянею в сім’ї, де був особливий хлопчик. Закінчила факультет педагогіки та психології Чернівецького університету. Влаштувалася в дитячий садок і одночасно займалася інвалідами в клубі "Паросток". Навіть близькі люди дивувалися: "Навіщо тобі це?". Але я вже не могла відмовитися. Створила громадську організацію і майже півтора року шукала приміщення. Від відчаю опускалися руки, думала, що вже нічого не вийде. Та одна християнська організація дала мені цей підвал. Я привела його до ладу і нарешті відкрила омріяний центр для молодих інвалідів. Назвала його "Любов, яка лікує". Почуваюся щасливою, бо займаюся улюбленою справою".
Валерія проводить екскурсію центром. Тут є три кімнати, кухня, вбиральня. Найбільша кімната призначена для занять, сусідня з диваном – для відпочинку. Є живий куточок: у клітці скаче веселий папуга, видає звуки хом’ячок, плавають в акваріумі рибки. На кухні – меблі, холодильник із розмальованими сердечками і написом "Лєрка, ми тебе любимо", посуд, електрочайник, мікрохвильова піч.
"Ми тут разом готуємо обід. Щодня придумуємо щось смачненьке. Вчимося варити гречку і макарони, чистити картоплю, смажити деруни, – розповідає Валерія. – Продукти приносять батьки, дещо купую сама. Недавно принесли мішок картоплі".
Центр працює щодня. За тиждень його відвідує до 20 хлопців та дівчат віком від 18 років. Декого привозять батьки, дехто добирається сам.
"У моєму центрі вони можуть знайомитися, спілкуватися, поговорити про наболіле. Також навчитися готувати їсти, доглядати за тваринками. Я принесла з дому ноутбук і навчаю їх працювати на ньому. Дехто хоче вивчити англійську мову, яку я добре знаю. Я тут і педагог, і психолог, і вихователь, і кухарка . Це досить важко. Можу розраховувати лише на себе. Наш центр нікому не підпорядковується. Я працюю без зарплати. Всі свої заощадження вклала в ремонт цього приміщення, придбання побутової техніки та матеріалів для навчання. Навіть весь посуд принесла з дому. Мама жартує: "Ти скоро все туди перенесеш". Мої друзі допомогли придбати столи, диван, кухонні меблі. Постійних спонсорів не маємо. Ніхто не буде вкладати в нас гроші, бо це не прибуткова організація. Хочеться, щоби місто взяло центр на баланс".
Валерія мріє про невеликий спортивний куточок із тренажерами, біговою доріжкою, велосипедом.
"Там мої підопічні могли би займатися, а то сидять годинами на стільцях. У більшості з них – ДЦП, тому це дуже стомлює їх, –каже дівчина. – Не вистачає меблів. Потрібна соковижималка. Нам принесли яблука і червоні буряки, то могли би робити свіжі соки. Хочу випустити календар зі світлинами підопічних. Будемо разом святкувати Новий рік".
Найсокровенніша мета Валерії – створити соціальне підприємство, де би молоді люди з інвалідністю могли працювати і отримувати зарплату.
"Кожен із цих хлопців та дівчат – особистість, яка потребує індивідуального підходу, – переконана Валерія. – Вони добрі, люблячі, терплячі, легко пробачають. Головне – розуміти їх. Серед них є багато розумних і розвинутих. Хтось може не знати добре хімію чи фізику, не вміти грамотно писати, зате досконалий в чомусь іншому. Інколи думаю, чому би не жити так, як інші люди: ходити на нормальну роботу, отримувати зарплату, відпочивати у вихідні, їздити кудись у відпустку. Але я настільки прикипіла серцем до цих хлопців та дівчат, що вже не зможу їх залишити . Їхні душі – набагато дорожче, ніж якісь матеріальні цінності, які могли би в мене бути. Це моя сім’я, мої дорослі діти, мої найвірніші друзі".
Для тих, хто хоче допомогти Валерії Мартинюк, повідомляємо номер її мобільного: (095) 48-59-256.
