«Моя зброя – це молитва»: військовий капелан із Чернівців розповів про службу в зоні АТО

Військовий капелан Української православної церкви Київського патріархату 25-річний Іван Турчинський нещодавно повернувся з АТО. Він протягом місяця служив в одній із бригад Збройних сил на Донеччині.

Отець Іван каже, що під час війни відчуває потребу бути там. Священику зброю у руках не можна тримати, тож він допомагає військовим молитвою.

Чоловік розповідає, що у військових дуже дружні стосунки, що там немає брехні, адже вони довіряють одне одному своє життя.

– Лягаєш спати, а під ліжком – бронежилет. Ти ніби спиш, але вухом слухаєш. Військовий священик має бути готовим до того, що йому так само доведеться стрибати з хлопцями в окопи, тільки без зброї. Треба повністю бути відданим тим, хто поруч, і довіряти їм своє життя. А я маю молитися за життя цих солдатів, – розповідає отець Іван Турчинський.

Священик розповідає, що з мирним населенням доводилося спілкуватися ледь не щодня. Каже, вдома на життя скаржаться більше, ніж на війні.

– Я повернувся додому і всім казав, щоби ми не говорили, що в нас біда, бо ми не знаємо, що це таке. Не хотілося би згадувати, як там зараз живе мирне населення. Дуже бідно. Заходиш в магазин, а купити немає що. Постійні звуки пострілів і відсутність відчуття мирного неба. Місцеві виснажені і навіть не скаржиться на життя, бо вони звикли до війни, і це найстрашніше.
Там були різні хлопці. Були й такі, які пройшли Дебальцево і Донецький аеропорт. Були й такі, які в АТО з перших днів. Їхня вікова категорія дуже різна, і вони самі різні, але в них одна мета. У цій частині були й дівчата. Уявляєте, дівчині 19 років, вона одягає на себе військову форму, каску, бере автомат і працює. Всі вони знають, навіщо вони там, і налаштовані відстояти до кінця. У них одна патріотична позиція, і винним у пролитті нашої крові хлопці вважають наш "братський" народ, який прийшов до нас додому і хоче нас навчити жити, – розповідає священик.

Про умови проживання там військовий священик згадує з посмішкою.
– Жили у лісі, в наметах. Раціон там не дуже різноманітний. Каша, тушонка, каша… Всі чекають на волонтерів, адже вони привозять смаколики. Їхній приїзд для хлопців – справжнє свято.

Отець Іван каже, що на війні хлопці, як ніколи, потребують молитви і віри.

– Вони ставляться до цієї війни, як до свого обов’язку, як до своєї роботи. Те, що вони там бачать і роблять – докорінно їх змінює. Їм буде дуже важко повернутися з війни, навіть якщо вони будуть вже вдома, під мирним небом. До мене зверталися із різними запитаннями, навіть люди іншої віри чи ті, хто до церкви близьким ніколи не був. У когось особисті проблеми, в когось горе у сім’ї, іншого мучить совість. Був випадок, коли військовий підходить до мене і розповідає, що йому постійно сниться одна й та сама дівчина. Їй було 19 років. Вона була снайпером, він її вбив. Але в нього не було вибору: або він її, або вона його. І ось це стало його особистим нічним жахом: вона постійно приходить до нього у весільній сукні. Ось це страшно: коли немає вибору, як вчинити. Навіть якщо питання в тому, чи забирати чиєсь життя, – розповідає він.

Священик постійно підтримує зв’язок із військовими, з якими служив.

– Вони кажуть, що їм стало порожньо, відколи я поїхав. Все ж їм потрібна там духовна опіка. Ми разом побудували там каплицю, хлопці часто заходять туди молитися. Я з ними можу розділити не тільки саму війну, а й хороші моменти. За три дні до того, як я виїхав звідти, я там повінчав пару. Він – військовий, вона – з мирних жителів. Весілля відбулося в лісі. Прикрасили "Жигулі" синьо-жовтими стрічками і бляхою, аби був шум. Наречена була у білій сукні, він – у військовій формі. Вручив їм свідоцтво про вінчання.

Напевно це буде єдине у моєму житті вінчання, коли у свідоцтві я написав "військова частина". Весілля там бувають досить часто. Кажуть, якщо чоловік і жінка поклялися в коханні під час війни – немає нічого вірнішого і святішого. Я відчуваю гостру потребу туди поїхати знову, насамперед як чоловік. Свій чоловічий обов’язок я на війні можу виконувати тільки молитвою, це моя зброя. Єдиний момент, який я не хочу згадувати – це ота третя година ночі, коли я покидав своїх побратимів.