У свої 20 років буковинець Дмитро БІЗЮК пізнав багато горя. З 18 років юнак їздив волонтером на Схід, потім пішов на війну добровольцем у інженерно-саперні війська.
Одного дня він зі своїм командиром Андрієм Захаровим (Захаром) натрапив на розтяжку. Своїм тілом Андрій Захаров прикрив молодого бійця, а сам загинув. Дмитро ж відбувся пораненням коліна. Юнакові пощастило – осколок поцілив за два міліметри від колінної чашечки. Тож, хоч ногу добряче поранило, проте хлопець після лікування зміг ходити. Дмитро Бізюк завжди буде вдячний людині, яка, пожертвувавши собою, врятувала йому життя, – командирові Захару. А ще – своїй дівчині, а віднедавна вже дружині Мар’яні...
"Якщо Бог врятував мені життя, значить, я ще комусь потрібен тут", – каже Дмитро. І знає, кому точно потрібен – своїй коханій. "Нас поєднали війна та Інтернет", – додає хлопець.
"Однією рукою спирався на кохану, іншою – на милицю"
Почалося все з того, що Дмитро під час перебування на Сході побачив у соцмережі фото дівчини, яка йому сподобалася. Додав її до друзів, почали переписуватися, згодом спілкуватися по телефону. Потім Дмитро на тиждень приїхав до Чернівців, тоді й побачилися з Мар’яною. Пізніше боєць отримав поранення в ногу, але, незважаючи на це, повернувся на фронт. Проте нерви все ж не витримали: у хлопця почали труситися руки при вигляді міни, що для сапера недопустимо. Тож хлопця відпустили додому. Мар’яна почала дбати про Дмитра не гірше, ніж медсестра: робила на пораненій нозі перев’язки, водила до лікаря, готувала їсти, підтримувала під руку під час прогулянки, тоді як іншою рукою Дмитро опирався на милицю...
Тоді хлопець остаточно зрозумів, що кохає її...
– Я зробив Мар’яні пропозицію після чотирьох місяців зустрічей, – згадує Дмитро. – Зрозумів, що кохаю її, а вона кохає мене. Чого тягнути з одруженням? Дружина не відходила від мене, доки я лікувався. Замінювала мені всі милиці, мене, такого кабана, тягнула на собі, брала під руки. І я з однією милицею – від іншої відмовився – гуляв з нею вулицею О. Кобилянської. Я дуже хотів виходити на прогулянки, адже раніше, крім війни, нічого майже не бачив. Кохана змащувала мені ногу, возила до лікаря, робила перев’язки... І так три місяці. Таку дружину ще знайти треба.
– Коли ми познайомилися у соцмережах, Дмитро майже відразу попросив у мене номер телефону, – розповідає Мар’яна Бізюк. – Я спочатку вагалася, думала, може, варто ще трохи поспілкуватися. Але врешті таки обмінялися номерами, почали телефонувати, переписуватися у "вайбері". А 12 квітня Дмитра поранили... Я йому писала, дзвонила – він нічого не відписував, не брав слухавку. Я відчула, що щось трапилося. Пізніше він передзвонив, сказав, що поранений. Я не могла кілька ночей спати, переживала за нього. Коли приїхав до Чернівців, йому дуже важко було ходити. Я йому все казала – "не ходи", а він – "ні, як це так, я хочу з тобою піти на прогулянку". Гуляли з ним вулицями, я доглядала за ним, хвилювалася, як буде загоюватися рана. Але коли справді кохаєш, всі перешкоди можна подолати. Невдовзі Дмитро почав ходити без милиць. Хоч робила ще перев’язки, але рана почала загоюватися. Потім чоловік ще раз поїхав в Авдіївку. Я його вмовляла не їхати, але він не послухався. Втім, через місяць повернувся, бо не зміг там перебувати – все згадував смерть побратима, яку бачив на власні очі... Тож на 1 травня приїхав додому і більше не повертався на Схід.
"Готовий на все заради дружини"
Пара розписалася 13 жовтня, а 6 листопада обвінчалася. Після пережитого закохані впевнені одне в одному на 100 відсотків, бо знають: що би не трапилося, вони будуть разом. І діляться власними рецептами щасливих стосунків.
– Я впевнений, що кохана мене ніколи не покине і в будь-який час підставить плече. І я так само готовий на все заради своєї дружини, – зізнається Дмитро Бізюк. – У стосунках найважливіше – почуття. Приймати рішення треба разом. Не розумію тих чоловіків, які кажуть: "Е, жінки, що вони знають". От ми з дружиною купували автомобіль і разом приймали рішення, яке авто нам потрібне для сім’ї. І повага має бути одне до одного. Мені руки не вломляться, якщо я дружині допоможу помити посуд, прибрати в хаті. А є такі чоловіки, які палець об палець не хочуть вдарити вдома. Мовляв, я втомився, я на роботі. Нічого, я також на двох роботах. Але нічого страшного, у мене руки тримаються. Тепер живу не лише для себе, а для своєї сім’ї.
– Найголовніше – це кохання, терпіння, взаєморозуміння, – додає Мар’яна Бізюк. – Також іноді треба уступати іншому, бо це життя...
