Дмитро і Ганна Костельні прожили у шлюбі 57 років. Дружина досі називає чолвоіка ласкаво Дмитриком, а він її ніжно – Ганнусею. Кажуть, що їх поєднали страждання. І запевняють, що ніколи не посварилися, не сказали одне одному поганого слова.

Збереглася єдина, пожовтіла від часу світлина їхнього весілля. Молода – зовсім юна, у віночку зі стрічками, довгій білосніжній сукні. А Дмитро такий солідний – у костюмі, пальто з каракулевим коміром. Ганнуся дуже плакала на весіллі, що мама не могла її благословити. У чотири роки вона залишилася сиротою, тому всякого зазнала. Ще маленькою пасла чужі корови, бігала босою, їла черствий хліб.

– Дмитро теж набідувався у засланні. Напевно, нас поєднали страждання, –роздумує пані Ганна. – Ми обоє родом із одного села на Львівщині. Влітку 1958 року Дмитро приїхав у відпустку додому, тоді ми і познайомилися. Він фотоапарат "Смєна" мав, що на той час було дивиною в селі, все знімкував. Молодь збиралася на танці, й він туди приходив. Якось пішов мене проводжати. Ми тоді проходили майже всю ніч – не могли наговоритися і розійтися.

Я працювала листоношею на пошті. В яку хату не зайду, всюди чую: "Виходь за Дмитра, дуже вже він хороша людина, з гарної родини. Добре тобі буде за ним". Трохи страшно було: йому вже 30 років, а мені лише 17 минуло. Та, мабуть, перейшла мені доля дорогу з відерцями повними, як нагороду за безрадісне дитинство. Дмитро замінив мені і матір,і батька. Ніколи жодним словом не образив.

Дмитро Костельний багато років очолює міське товариство політв’язнів та репресованих. Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ степеня, багатьма медалями. Каже: дуже болить його, що в Чернівцях досі немає пам’ятника жертвам Голодомору. "Вночі 21 жовтня 1947 року мене разом із мамою вивезли до Сибіру, – зітхає чоловік. – Привезли нас на спецпоселення до Омська, де ми працювали на заводі. Жили у холодних землянках і бараках, спали на нарах, голодували. Там ми пробули довгих 11 років. За цей час я здобув середню освіту у вечірній школі, закінчив технікум, працював майстром. Додому – в Україну – не міг поїхати, бо навіть паспорта не мав, тільки довідку. 1956 року нарешті дозволили відвідати рідну землю. Тоді вперше побачив Ганну. Зовсім молоденькою була. Але мені дуже сподобалася. Пообіцяв собі, що візьму її за дружину".

Матеріал про подружжя Костельних читайте у четверговому номері "МБ".

Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook