Юна чернівчанка Ірина Джаламага завжди хотіла відвідати Азію. Найбільше за все дівчина мріяла про Індію, адже цікавиться тою культурою та релігією. Вона розуміла, що можливостей відвідати ті краї у неї нема, та весною 2014 року її мрія здійснилася. Правда, поїхала вона не в Індію, а в Непал.
Головне, не дивитися індійські фільми
-Я готувалася до цієї поїздки. Через знайомих дізналася про місіонерський інститут у Тернополі, який готує всіх охочих до таких тривалих поїздок та допомагає їх реалізувати. Нас було 5 людей в команді. В Індію можливості поїхати не було, проте нам запропонували Непал. Зізнаюсь чесно, ми навіть не знали тоді толком, де це (сміється,-авт). Саме слово "Індія" викликало більше емоцій, проте ми погодилися, - згадує Ірина.
-Там все інше: тварини, рослини, колір землі і, навіть, повітря, - розповідає дівчина. - Та, головне, не дивитися індійські фільми перед поїздкою. Краще переглянути якісь реальні відео, щоб зрозуміти, яке там насправді життя.
Ірина поїхала туди волонтером. Вона була вчителем у сільській школі для бідних дітей.
-Це була школа для бідних дітей. Я там мала викладати англійську, яку сама ж не дуже добре знала. Місцеві сміялися з нас, мовляв, "ви вважаєте себе такою розвиненою країною, а англійську мову ми знаємо краще". Окрім іноземної мови я викладала їм і всі решта предмети. Школа в них була бамбукова, підголи нема, тому у сезон дощів парти і стільці буквально були в болоті і падали, - пригадує волонтерка.
Дівчина каже, що основна ціль її поїздки було показати тим людям любов до них.
-Життя там зупинилося. Рівень не такий вже й низький, люди мають гроші, бо багато з них, як і ми, працюють за кордоном. Політика дуже схожа з нашою: держава у них взагалі не дбає про людей. Проте рік назад за 10 наших гривень у них можна було купити цілий пакет фруктів і овочів. Вони кажуть, що це нам важко жити, а в них все добре. Якщо наші люди певний час не ходять на роботу, то не мають на що жити. Вони ж за це не хвилюються, адже знають, що їсти їм завжди буде що. Там ніхто нікуди не поспішає, і вони щасливі, - каже Ірина. -Цінності у них інші. Наші люди все вкладають у комфорт, вони ж можуть жити у старій хижині, яка передалася їм від прадідів, проте біля хати в них буде дорога машина.
У Непалі існує кастова система. Люди низької касти будуть навіть зовні відрізнятися від представників вищої. Харчуються житлі Непалу рисом. Зранку в них обов`язково має бути на столі чай з молоком. Їхня коронна страва – "момо", - це як наші пельмені, тільки вони їх їдять із соусом.
-Я не шкодую, що потрапила у Непал, адже тут краще, ніж в Індії. Люди тут себе ведуть більш цивілізовано, мають відчуття гідності. Це народ, який дуже любить все своє, - каже Іра.
П`яні слони та багато змій у сезон дощів
-В Україні мало таких сіл. Там у нас було декілька аптек, своя лікарня, у якій в будь-який момент можна було приймати пологи. Зацікавило те, що будинки у них дуже яскравих кольорів, - розповідає Ірина.
Район, де жила Ірина, відомий своїми чайними плантаціями. Зовсім поруч знаходилися і джунглі.
-Якщо непальцям не вистачає грошей добудувати дім, вони можуть його просто перекрити бляхою. Це досить проблемно у сезон дощів. До речі, у цей час там масово розгулюють змії. Це дуже неприємно, та місцеві звикли, навіть малих дітей вчать, як їх вбити. Вони і у будинки можуть залізти. Ще одна проблема – дикі слони. Є такий сезон, коли у джунглях закінчується їжа. Як раз тоді місцеві збирають рис, а слони виходять в село за харчами. Також біля джунглів живуть люди, які гонять самогон. Вони кажуть, що слони сильно відчувають цей запас і виходять із джунглів. Якщо люди залишили самогон надворі – слони напиваються. Вони починають буянити, можуть хоботами щось розтрощити. Люди відганяють їх криками, звуками барабанів. Це в них своєрідне свято, повне цікавими ритуалами, - ділиться дівчина.
Ще одна з природних небезпек тих місцевостей – гори.
-Мені було страшно їхати в маршрутці, адже водії там їздять дуже швидко. Там серпантини, перегородок нема. Дуже часто люди падають. Це в них місцеве лихо, з яким неможливо боротися.
Пережила непальський землетрус
-В останній день мого перебування там я пережила землетрус. Це той самий землетрус на 7 балів, за розвитком подій якого свідкував весь світ. Я була дуже здивована, адже за час мого перебування там такого не було. Три дні ми жили на вулиці, постійні поштовхи. Проте люди і в такі моменти проявили свою доброту. Місцеві підходили до нас, годували, піклувалися. Та взагалі вони дуже добрі люди, гостинні. У них вважається цілком нормальним зайти до незнайомої людини в гості. Гостей вони завжди пригостять чистовою водою і нагодують. Сім`ї в них чудові, чоловіки поважають своїх жінок, дуже люблять дітей. Навіть у найбідніших родинах піклуються про те, аби віддати дитину у школу, - розповідає Іра. – Після заміжжя дівчина переїжджає до свого чоловіка, тому батьки, у яких є сини, стараються побудувати великі будинки. Найстарша дитина має лишитися з батьками, це в них закон. Це стосується і дівчат. Я знаю випадок, коли дівчина не змогла вийти заміж за свого коханого, адже не мала право покидати батьків. Хлопець, по їх традиціям, не може жити в дружини. Ось такі вони віддані традиціям. Взагалі, це такі люди, які ніколи не будуть скаржитися на своє життя. Вони вважають, що в них – найкраще. Нам багато чому можна було би повчитися у цього народу, - впевнена дівчина.
За рік перебування в Непалі дівчина встигла полюбити ту культуру. Дуже важко Іра акліматизовувалася після приїзду. Життя у багатоповерхівках і постійна біганина втомлювали її. Ірина впевнена, що колись поїде туди знову.
-Я дуже скучила за тими місцями. Коли я їх покидала, я вже думала про те, як повернуся назад.
Діана ВАТАМАН
Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook
