У Чернівцях студенти написали про те, як шукають роботу

Студентська рада Буковини до Дня української мови і писемності провела конкурс статей "Напиши, щоб я тебе побачив!" Партнером конкурсу є "МБ".
За умовами конкурсу, його учасники повинні були написати статтю про те, чим живе студентство в Чернівцях.

Авторів трьох найкращих публікацій визначила редакція "МБ". Тексти студентів, які посіли перше, друге й третє місця, можна прочитати на сайті molbuk.ua

Три студентські світи

Вероніка КЛИМСЬКА

Доля склалася так, що я мушу працювати прибиральницею в одному із закладів швидкого харчування. Це вночі. Удень я студентка філологічного факультету.

Уночі я прибираю чиїсь недогризки, а вдень сама гризу граніт науки. Мене постійно оточує студентство. Причому полярно різне. Я поділила їх на три різні світи: одним можна захоплюватися, другий – поважати, а про існування ще одного краще не знати.

Почну з останнього. Зазвичай нарікання на безкультурність studiosusів можна почути з вуст літніх людей у громадському транспорті. Так, всі знають, студент сидить на м’якому кріселці м’якою частиною до останнього, вдаючи, що на парах його катували та допитували. Але не кожен знає, до яких "прекрасних" речей може додуматися здобувач диплому (не знань, на жаль), опинившись у закладі з їжею. Бавитися, розливаючи на підлогу колу чи каву (можна зверху також насипати цукру), малювати на склі абстрактні картини, використовуючи ноги та бруд, рвати серветки та чеки, розкидуючи по залу, відколупувати шоколадну глазур, кидати її на підлогу та топтатися по ній. Жуйки…з недавнього часу я їх ненавиджу. Розумієте чому? Раз на тиждень я відколупую їх ножем з-під столів та стільців. Чомусь вони знову й знову там з’являються? Orbitом можна також приліпити тацю чи склянку до столу, щоб прибиральниця не думала, що життя – мед.

А чого вартують зневажливі погляди на чужу працю? Людина на касі чи з віником та ганчіркою в залі в очах описаних вище індивідів – це людина нижчого ґатунку, раб, неук та невдаха. Для нього можна залишати "приємні" сюрпризи, можна принизити. Як не дивно, але здебільшого так роблять дівчата. Отже, це перший світ студентства міста.

Гадаю, ви вже подумали, що не всі такі. То настав час описати другий світ, світ чемного студентства, яким можуть пишатися батьки. Бальзам на душу після відвідувачів "першої, елітної" категорії. Ці хлопці та дівчата вітаються, дякують, вибачаються за те, що насмітили крихтами на підлозі, притримують двері, коли я виношу великі пакети зі сміттям. Я люблю їх, вони тішать мене, коли я зневірена у майбутньому нашої нації.

Третій світ – це ті "невдахи, бідняки і неуки", що зранку летять на пари після нічної зміни на касі, кухні чи у залі. Студенти (частіше – державники зі стипендією), яких життєві обставини змушують спати по чотири-п’ять годин на добу, щоби не висіти у батьків на шиї. Майже кожен із моєї нічної зміни живе таким життям. Ми посміхаємося усім, та ніхто не знає, як іноді хочеться вдарити "елітного".

Майбутнє України залежить від студентства – це правда. Яким воно буде, залежить від пропорції між цими трьома світами. Не дай Господи, панувати першому.

Подаруйте роботу

Ілона КУПФЕРБЕРГ

Сьогодні, коли в нашій країні вкрай складно жити, а часто доводиться просто виживати, я зіткнулася лице в лице з проблемою пошуку роботи. Найпершим помічником стала газета приватних оголошень. Коли я жила з батьками, як “пиріг у маслі”, мені потрапляло на очі таке видання. Без особливого ентузіазму гортала його. Цілих сімнадцять сторінок оголошень, надрукованих дрібненьким шрифтом! І в більшості з них вимоги - наполегливість, комунікабельність та відповідальність. А це в мене є, думала я, так що , якщо доведеться йти працювати, знайду роботу і без вищої освіти. Але я жорстоко помилялась. І зовсім скоро це зрозуміла.

Прийшовши на першу співбесіду, я одразу потрапила в сітку мереживого маркетингу, ще не знаючи того. Вечері мені передзвонили і урочисто привітали, повідомивши радісну новину: вас прийнято. Та достатньо було заглянути в мережу Інтернет, або ж запитати розумних людей , одразу стало зрозуміло – заробити на такій “роботі” неможливо, а от втратити ті кошти , що є- дуже навіть реально. Це капкан. А як тільки не звучать вакансії: адміністратор, асистент, агент, бізнес-консультант, секретар, деспечер-консультант, керівник, заступник, завідувач, експерт, менеджер, координатор, офіс-консультант, оператор, організатор, партнер, офіс-менеджер, особистий помічник, працівник, робітник, секретар , співробітник, спеціаліст (ДОСВІД РОБОТИ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ). І це ще не весь список. Ви, думаю, неодмінно бачили на дошках оголошень , стовпах, позаду зупинок та інших непризначених для розповсюдження інформації місцях невеличкі листочки з різними закликами до кращого життя , легкої роботи та багатства. На цих оголошеннях великими літерами надруковано : “Підробіток для студентів”, “Досить заробляти копійки, ходіть до нас!”, або ще такий варіант : “Підробіток для цілеспрямованих студентів, які думають про своє майбутнє”, “Підробіток на 3-4 години в день” і багато подібних. За цими спокусливими закликами криється одне, і зовсім не заробіток, не робота. Вам просто потрібно буде стати ще однією сходинкою в піраміді і допомагати будувати її, заманювати нових людей.

А я хотіла працювати. І натрапила на нову вакансію- торгового представника. Хочеш працювати? Будь ласка! Два пакети з книжками, або іншим товаром в руки – і вперед ! В школи, садочки, магазини та інші установи. Розповідай, рекламуй, запевняй людей, що їм життєво необхідне те, що ти пропонуєш, знаючи, що їм це абсолютно не потрібне. Хочеш прибріхуй,що хочеш- те й використовуй, аби лише торгівля йшла. І тут та ж сама ситуація з заманюванням. Телефонуєш щодо вакансії пакувальника, фасувальника, прибиральниці, продавця дитячих іграшок, касира, консультанта. Йдеш на співбесіду. Кажуть, що всі дороги ведуть до Риму, а в мене складалося враження, що всі дороги ведуть саме в цей офіс. Заповнюєш анкету, йдеш в сусідній кабінет до “керівника”. А там він говорить стандартну фразу : “На цю вакансію ми вже набрали людей. Можемо вам запропонувати роботу “помічника торгового”. Я тричі спробувала піти , та сценарій не мінявся. А “головний” навіть не згадав мене і за третім разом. Куди ж йому, за день стільки людей приходять. І знову поразка.

З кожною невдалою спробою я починала розуміти, що для того, щоб працювати на хорошій роботі, потрібна освіта.

Та надія не покидала мене. Офіціантка. Аж тут, думала, буду працювати. Але досить швидко зрозуміла, наскільки невдячна це робота. Багато закладів, економлячи, “звалюють” на офіціанта обов’язки трьох-чотирьох людей, одночасно сплачуюючи цій людині зарплату одного. А це копійки, в той час, коли ти прибираєш, приймаєш замовлення, працюєш на касі, приносиш замовлення, забираєш брудний посуд, миєш підлогу и так далі. В тих закладах , де умови праці трохи кращі, потрібен досвід роботи. А його можна здобути лише в умовах, зазначених вище. І це, як виявилось, не варіант.

Пошуки затягувались. Депресія, почуття важкості... Міраж зник і туман розсіявся остаточно. Сьогодні багато людей в такій безвиході. Важко знайти хорошу роботу. Ще важче не маючи багажу знань та диплома. Колись, можливо, все зміниться, та сьогодні кожен, хто має таку можливість, тай здобуває освіту. Не один раз знадобиться!

Чим живе чернівецьке студентство? (Проблеми, перспективи, можливості)

Таїсія ЄВТОДІЙ

Студенство – воістину найдивовижніша пора. В цьому я переконалась вже в перші дні свого нового життя, коли пропустила чотири маршрутки і знайомство зі своєю групою та з університетом мало чекати поки не закінчиться час-пік. А він лише починався…

Думки про те, як краще буде донести до читача все багатство студентських буднів не покидали мене довго. А потім я зрозуміла, що краще ніж звичайний студент про це не розповість ніхто. Тож, зібравши свої враження і спогад докупи, я почала аналізувати свої довгі три місяці студентського життя в Чернівцях. Тому почну з початку.

Студенткою я стала лише цього року. Мабуть саме тому, ніби звичайні для всіх речі для мене були в новинку. Але найбільшим потрясінням для мене все-таки був переїзд до Чернівців. Хоч як довго я про це не мріяла і не ставила ЧНУ на перші пріоритети, та в день мого від’їзду з дому херсонський залізничний вокзал вмивався моїми сльозами. Але, переступивши пороги залізничних колій і дверей вокзалу, я ніби вперше закохалася. Того дня все було для мене : і погода, і настрій, і на диво привітні люди, і навіть пустий тролейбус. Звісно, я можу написати ще декілька абзаців про те, що такого університету більше ніде немає та про те, який він неймовірний. Та скажу просто, що я горда з того, де я вчуся і пишаюся своїм університетом. Як будь-яка нормальна людина (а в першу чергу першокурсниця), в першу чергу я зробила пару десятків фото на фоні резиденції та розіслала їх усім друзям. Слова заздрості та привітань (важко сказати чого було більше) не змусили себе довго чекати.

Але моя дорога вела мене в місце, де протікають найвеличніші дні студентського життя, де між собою б’ються ранок й сон, де найсмачніша їжа – будь-яка їжа, де немає правих і немає рамок – в гуртожиток.

Зараз для мене він маленький всесвіт, наша кімната (як і будь-яка інша) окрема галактика. Ми віримо в єдиного бога Хайповезе і всі чітко дотримуються єдиного закону : "Колисьпотім" і не забувають ділитися з ближніми своїми.

На мою думку, найбільшою проблемою усіх студентів є неорганізованість. Мало хто має режим. Все робиться спонтанно і в останній момент. Часто, невміння розпоряджатись своїм часом грає злі жарти. І, якщо чесно, мені ще не доводилось зустріти студента, який має ідеально відпрацьований графік. Можливо його не існує. Хоча я більше схиляюся до думки, що таких людей не зустріти на кухні чи в тролейбусі. Вони маскуються і не видають себе, адже їх може спіткати гірка зіркова хвороба "Дайспишу". Хоча розумні люди на цьому будують цілісінький "шоколадкубудешвинен" бізнес. Проживши три місяці в гуртожитку, я так і не знайшла того, чого не можна вирішити за шоколадку.

Та найчастіше у стінах кожної кімнати згадують найсвітліше, що є у кожного – маму. Живучи всі роки у розкошах маминої турботи, мені довго не вдавалося збагнути, чому ніхто не приготує, не помиє, не приголубить… усі клопоти падають на й без того загружені студентські плечі. З парами все куди простіше : на них можна просто не піти чи переписати в листопаді всі лекції, починаючи з вересня. А от голод не тітка…

Будучи відвертими, скласти список проблем було найважчим. Це стало буденністю, звичайною справою. Тому не дивно, що їх перелік (в моєму розумінні) вийшов досить-таки примітивним. Звичайно, хтось назве їх більше, але це суто індивідуально. А я не вважаю, що розповідь про студентське життя має містити ряд невирішених проблем. Це, скоріше, потайний бік неусвідомлених можливостей.

В студентському житті можливо все. Навіть те, що колись здавалось смішним чи просто вигадкою тих, хто складає кумедні розповіді про студентські будні. Пересічні громадяни навряд влаштують собі свято, маючи 20 гривень в кишені. Лише студенти витрачають кошти так, ніби вони у них є. але гарно жити не заборониш.

Є тисяча і одна можливість розкрити свій потенціал. Цьому сприяють усі : від викладачів та кураторів до профспілки. Було б лише бажання. Насправді, час для улюбленої справи є завжди. І студенти, які мають конкретну ціль та мету, досягають їх будь-якими шляхами. У корпусі нашого факультету щодня оновлюється стенд з оголошеннями. Кожної перерви я спостерігаю, як щонайменш з десяток студентів шукають щось цікаве для себе. Студент – це та людина, яка творить себе як особистість. Саме ця пора вміщує в собі все те, без чого подальше життя буде складнішим. Кожен обрав те, чим буде займатись надалі. І не важливо, бажана ця професія чи ні, кожен адаптується до того, що має.

Студентські будні сповнені шуму, наповнені шаленими подіями, новими завданнями, неймовірним темпом. Часто хочеться зупинитись і трошки відпочити. Дехто не витримує, хтось ладен пропустити все на світі, аби відіспатися. Але особисто я ніколи б не проміняла ці божевільні будні на щось інакше. Мої пари – найцікавіші, мій університет – найкращий, за перерву я встигаю зробити те, на що раніше витратила б не менше трьох годин. Я ніколи не дізнаюсь назву першої пари, хоч ще ні разу її не пропустила, а коли прийду до кімнати, то забуду про все на світі, бо буду вечеряти цілу годину і сміятись з усього як в останній раз, а потім в такому ж темпі згадаю про недописану лекцію і помолюсь єдиному студентському богові.

Єдина річ, яка в студентському житті є і проблемою, і можливістю, і перспективою – то це стипендія. Не знаю, чи побачусь я з нею через пару місяців. Але так, як вона не зігріє й не засмутить одночасно ніхто.

Мені важко сказати,чим відрізняється чернівецьке студентство від звичайного. Хіба що більшою кількістю можливостей, якими треба вміти користуватись.

Тож, студенти в Чернівцях (з моїх вражень) живуть активним життям, встигають все і завжди, при тому не пропускають заходів з безкоштовним входом та й взагалі роблять все неможливе можливим.