До початку війни Євген Сивопляс жив у Чернігові й працював на автоматичних верстатах – різав метал, з якого виготовляли спортивні тренажери та дитячі майданчики.
Згодом він долучився до війська. В лютому 2024 року зазнав важкого поранення, що призвело до ампутації правої нижньої кінцівки.
На шостий день після операції бійця евакуаційним потягом доправили до Луцька. Тоді його життя кардинально змінилося: замість звичної роботи Євген зосередився на іншому – на ставленні суспільства до ветеранів і людей з інвалідністю та на реальній, а не формальній безбар’єрності міського простору.
Згодом він створив громадську організацію "Зруш скелю" і зібрав команду однодумців. Разом вони тестують українські міста на доступність.
"Не відвертай очей, я не чудовисько".
Приблизно через півтора місяця після ампутації Євген став почуватися краще й вирішив уперше вийти за межі лікарні – пройтися містом, сходити в перукарню, купити необхідні речі. Пересуваючись тротуарами на милицях, він одразу помітив дивну реакцію людей.
"Вони відверталися, ховали очі. Я тоді ще погано орієнтувався в Луцьку, запитав у перехожої дорогу до перукарні – їй стало ніяково. Я не міг зрозуміти причину такої реакції, але це було травматично", – згадує Євген.
Він повернувся до лікарні з болючим усвідомленням: втрата ноги зробила його "незручним" для інших і, якщо нічого не змінювати, після реабілітації він повернеться додому й житиме в ізоляції. Уже наступного дня ветеран разом із медичним персоналом записав перше відео, в якому відверто розповів про свої відчуття та закликав людей не відвертатися, дивитися в очі й класти руку на серце на знак подяки за захист.
Ролик набрав понад два мільйони переглядів, але в реальному житті мало що змінилося. Тоді Євген почав знімати нові відео – разом із побратимами, які також втратили кінцівки, виходити в медіа й спілкуватися з учнями та студентами.
У квітні 2024 року він уперше вийшов на акцію з плакатами "Не відвертай очей, я не чудовисько" та "Поклади руку на серце у знак подяки". Спочатку підтримки було багато, але з часом її ставало менше.
Поворотним моментом стала одна з акцій, коли вчителька, побачивши Євгена з плакатом, просто відвела дітей в інший бік. Тоді він остаточно зрозумів: потрібна системна робота – освіта, медіа, дитячі проєкти.
Взимку людям на протезі дуже важко
"Підтримка потрібна, і я відчуваю це на собі. Ця зима показала, наскільки складно пересуватися з протезом, а ті, хто на кріслі колісному, взагалі не виходять з дому.
На моїй вулиці тротуар перед дорогою – близько 40 сантиметрів заввишки. Я часто не міг переступити його, навіть коли машини зупинялися, а самостійно зійти було дуже важко. Ніхто не вийшов допомогти, лише люди, що йшли з іншого боку дороги підходили", – ділиться ветеран.
Допомога, наголошує він, важлива, але її потрібно пропонувати коректно – спершу запитати, чи вона потрібна. Та страх почути відмову часто зупиняє людей.
Робота організації
Так з’явилися перші ініціативи ГО "Зруш скелю". Далі команда створила казку-розмальовку про лісових звірів, які захищали свій дім, зазнали поранень і почали жити з протезами або в кріслах колісних. А малеча дякує їм за захист. Мета – просто й без страху пояснити дітям, чому вони бачать людей з інвалідністю на вулицях і чому важливо бути вдячними захисникам.
"Ми регулярно відвідуємо освітні заклади, спілкуємося з дітьми, відповідаємо на їхні запитання та допомагаємо сформувати правильне, людяне ставлення. У майбутньому проєкт плануємо масштабувати", – каже Євген Сивипляс.
Також нещодавно команда почала вивчати шрифт Брайля. Кожен має власну книжку, де текст продубльований цим шрифтом. Раз на тиждень учасники зустрічаються, читають по три хвилини та діляться своїми результатами – скільки символів змогли правильно розпізнати.
Саме під час навчання ми почали помічати неточності в табличках зі шрифтом Брайля й звертати на них увагу. У майбутньому плануємо розширювати цей напрям", – розповідає військовий.
Не у всіх є крісло колісне
За словами Євгена, Україна ще вчиться безбар’єрності. Наміри є, видно, що система готова чути й реагувати, але вона працює повільно й нерівно.
"На практиці це означає, що людина може не отримати навіть базового забезпечення. У моєму випадку немає висновку про потребу в кріслі колісному. Комісія була недостатньо поінформованою, не змогла визначити групу інвалідності. Бракує методичних матеріалів, навчання та контролю з боку держави. У результаті я залишаюся без крісла й змушений проходити весь шлях: комісії, лікарі, довідки.
Для людини з інвалідністю це не просто бюрократія, а реальна перешкода. Тому простіше купити крісло самостійно, за власні кошти", – каже боєць.
Крісла колісні – не "одне для всіх". Комусь достатньо простого, щоб піти до магазину, а активній людині потрібне легке, маневрене, яке дозволяє долати бар’єри, подорожувати й керувати авто.
Такі крісла значно дорожчі – ще один виклик, який система поки що не враховує. Відповідальність знову лягає на саму людину.
"Все йде від голови міста"
На вулицях Чернівців багато закладів, але доступ до них часто формальний: високі стійки, незручні входи, і людина може підійти, зробити замовлення, а її просто не помічають. Проблема в тому, що універсальних рішень не існує. Кожен об’єкт має свої архітектурні виклики: десь потрібен пандус, десь – підіймальна платформа. Тому безбар’єрність потребує індивідуального підходу.
За словами Євгена, у Луцьку бізнес може звернутися до міськради: представник виїжджає на місце, оцінює об’єкт і допомагає знайти рішення без бюрократії.
Бізнес поступово "прокидається". Це було помітно під час нещодавньої наради з безбар’єрності, у якій також брали участь "ПриватБанк" та "Ощадбанк". Відчувалося, що кожен прагне бути кращим — і це добре, адже стимулює компанії робити простір інклюзивнішим.
"Коли я зустрічався з мером Романом Клічуком, зрозумів, що він у цьому недостатньо зацікавлений.
Роль міської влади ключова: допомагати та стимулювати бізнес. Поки безбар’єрність у Чернівцях не стане спільною цінністю, вона залишається декларацією", – каже Євген.
У кінці серпня 2025 року в Чернівцях відбувся VII Міжнародний форум інклюзивності, у якому взяв участь Євген. Разом із головою управління ГО "Чернівецьке об'єднання "Захист" та експерткою із безбар’єрності Марією Нікітіною він тестував місто на доступність, перевіряючи вулицю Руську та проспект Незалежності. Ветерани пройшли повз 215 закладів: пандуси мали 52 із них, але нормативному куту нахилу (до 8%) відповідали лише 8.
"Під час перевірок стало очевидно, що бар’єри є навіть у базових публічних просторах. У міській раді фізично неможливо дістатися до вбиральні через перепад рівнів підлоги.
На автостанції доступність залишається формальною: туалет – бар’єрний, а в новому приміщенні, де мали облаштувати доступну вбиральню, комунікація щодо надання проєкту обірвалася ще на етапі обміну контактами. Також паркомісця для людей з інвалідністю займають водії таксі", – ділиться Євген.
Залізничний вокзал — окрема історія: щоб потрапити до туалету, потрібно рухатися територією вокзалу та виходити на тротуар, а щоб зайти до вбиральні – подолати пандус з ухилом 17 %. Це небезпечно й не відповідає нормам.
"Окремо тестували лікарні. У міській після ремонту ситуація краща, а в обласній – багато системних проблем. Хоч там і знайшли універсальне душове приміщення з правильно підібраною шорсткою плиткою, це радше поодинокий приклад."
У ЦНАПі туалет був зачинений: щоб отримати ключ, доводилося шукати працівника в різних приміщеннях. Це пояснювали тим, що інакше буде дуже брудно, хоча проблему можна вирішити регулярним прибиранням і відкритим доступом – як на АЗС чи у великих ТРЦ.
"Підсумки показали: проблема безбар’єрності – не поодинокі помилки, а системна неготовність. Доступність часто формальна, без розуміння потреб людей і відповідальності. Це досі не стало цінністю для міської влади. Адміністративні будівлі мають показувати приклад, а поки цього не відбувається", – підсумовує Євген.
Яким має бути нормативний пандус
"У першу чергу – він безпечний. Ширина між поручнями – 1,2 м, у старих будівлях допускається 90 см. Ухил – до 8%, тобто близько 4,6°, не плутайте відсотки з градусами", – розповідає ветеран.
Поручні мають бути обов’язково з двох сторін, на висоті 70–90 см, діаметром 35–45 мм і з матовою поверхнею. Хромовані поручні під час дощу чи вологи стають слизькими — це небезпечно.
Поверхня пандусу повинна бути шорсткою. Просічний метал з великими отворами небезпечний – колеса крісла колісного можуть застрягти, а гострі краї ріжуть їх. Бруківка можлива, але без фаски, щоб не створювати канавок, що гальмують колесо.
Поручні та початок пандусу потрібно контрастно промаркувати. На зміні ухилу теж потрібне маркування. Ганок після пандусу має бути мінімум 1,5×1,5 м, щоб людина на крісло колісне могла розвернутися і зайти в двері.
"Варто розуміти, що Державні будівельні норми (ДБН) містять багато пунктів, які потрібно постійно вивчати та переглядати. Коли людина не підготовлена, за 15 хвилин можна "зламати" голову від їх кількості", – каже Євген Сивопляс.
Без синергії змін не буде
Євген ділиться: між організаціями, які працюють із безбар’єрністю, часто бракує комунікації. Водночас "Зруш скелю" відкрита до співпраці й багато часу вкладає в самоосвіту – від вивчення ДБН до практичних аудитів об’єктів.
"Ми вдосконалюємося під час кожного тестування: один міряє, другий фіксує, третій стежить за процесом", – підсумовує голова організації
Авторка: Ангеліна ПЕТЛЬОВАНА
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
