"Коли я роблю щось добре у пам’ять про мого Владика, мені стає легше на душі. Здається, наче він усе бачить і усміхається мені звідти", – втираючи сльози, каже Петруня КОЛОДРІВСЬКА. Її єдиний найдорожчий онук, якого виховувала з маленького, захисник-доброволець Владислав Колодрівський загинув у лютому 2023 року на Луганщині. Йому було лише 27 років...
Про це ідеться у публікації "МБ" від 19 лютого, пише molbuk.ua
"Буду згадувати, як там колись бігав Владик"
У пам’ять про внука пані Петруня за власні кошти придбала бруківку для доріжок Заставнівського ліцею, у якому юнак навчався, а також щебінь для під’їзної дороги до міського кладовища.
"Тепер діточки ходитимуть доріжками ліцею, а я буду дивитися і згадувати, як там колись бігав мій Владик", – зітхає Петруня Петрівна.
Коли траурний кортеж прибув до Заставни, усе місто вийшло проводжати захисника. Люди стояли на колінах і плакали. Згорьована бабуся бачила все як в тумані: з першими звуками духового оркестру впала непритомна. Але пригадує: містян прийшло стільки, що дорога і тротуари були заповнені.
"Я безмежно вдячна кожному, хто прийшов провести мого Владика в останню дорогу. Подумала: що можу зробити за це для громади? Частину шляху до цвинтаря треба йти пішки, машина далі не може їхати через багнюку. Мені й самій дуже важко туди йти, я з двома паличками, заледве пересуваюся. Пішла в мерію, домовилася, щоб підсипали дорогу до цвинтаря, потім розрахувалася", – каже жінка.
Коли Владиславові встановили в ліцеї, де він навчався, меморіальну дошку, бабуся вирішила і тут допомогти.
"Я довго думала, що б такого доброго зробити для школи? Поговорила з директором, він скликав комісію. Сіли, порадилися. Вирішили облаштувати бруківку. На свято першого дзвоника мені дали слово. Я взяла мікрофон і сказала кілька слів. Присутні плакали... Пізніше мене запросили в міськраду і там вручили квіти. Я навіть не очікувала. Було приємно", – каже Петруня Колодрівська.
"Нема вже ні Люськи, ні Владика"
Жінка виховувала внука з маленького: щоби мати бодай якісь кошти на прожиття, його мама поїхала на заробітки в Італію. Хлопчик нездужав, мав бронхіальну астму. Бабуся з дідусем душі в ньому не чули. Виходжували, лікували, віддавали йому всю свою любов.
Фото з фб-сторінки Петруні Колодрівської
"Був важкий час, і донька поїхала за кордон. А в 2013 році мені її привезли: померла від раку. І тепер нема вже ні Люськи, ні Владика. І нащо ми те все тягнули, для чого, для кого?" – схлипує жінка.
Дідусь із бабусею оформили опікунство над онуком. Водили його до дитсадка, відтак до школи. Владислав виріс вродливим, високим, струнким юнаком.
Після закінчення ліцею пішов навчатися до Заліщицького технікуму на програміста. Пізніше його як одного із найздібніших учнів запрошували продовжити навчання у Західноукраїнському національному університеті в Тернополі. Проте хлопець відмовився: не хотів залишати бабусю. Невдовзі ковід забрав дідуся...
"Я плакала, як мала дитина"
Коли почалася велика війна, Владислав не зміг сидіти вдома. У жовтні 2022 року сам пішов до ТЦК. Хотів бути снайпером і служити у десантно-штурмових військах.
Доєднався до 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав на руці татуювання із Зевсом – давньогрецьким богом, володарем неба, грому та блискавок. Зевсом його звали і побратими.
"У Владика була можливість виїхати за кордон. Адже мав серйозну хворобу, через яку навіть в армії не служив, та й був моїм єдиним опікуном. Я просила: "Їдь!" Його товариші виїхали: один у Німеччині вже одружився, інший – у Польщі. Кликали його, але він відмовився. А потім сам пішов по повістку. Я про це вже згодом довідалася", – у розпачі каже Петруня Колодрівська.
Бабуся відчувала, що внук більше не повернеться.
"Я плакала, як мала дитина. На прощання сказала: "Владику, пробач бабці. Може, я чимсь тебе в житті образила". Тоді бачила його востаннє. Ми багато переписувалися, розмовляли по телефону. Він утішав: "Не плачте, я повернуся героєм, живим і неушкодженим. І от, повернувся..." – замовкає на хвильку.
У лютому Владислав мав приїхати у відпустку. Зустрічався з дівчиною, планував одружитися. Та командир наостанок відправив на завдання. З нього захисник уже не повернувся...
"Я всіх просила: "Моліться за мого Владика!" Жила ним, так його любила, дуже хотіла, щоби він мав усе. Вишила йому на тканому полотні чотири сорочки: три бісером, одну нитками. Коли загинув, усі роздала", – каже бабуся.
Петруні Петрівні 77 років. Вона нездужає. Тримається заради пам’яті внука. Приходить до нього на могилу, де встановила йому пам’ятник на весь зріст. Подумки розмовляє з ним.
"Я все йому розповідаю. І тоді здається, що він мені усміхається. Що чує мене і задоволений тим, що роблю. Вірю, що він мене підтримує звідти..." – каже Петруня Колодрівська.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
