Фото molbuk.ua
69-річна Лідія Дубина перебралася до Чернівців із Сєвєродонецька в березні 2022 року. Лідію Дмитрівну з чоловіком, що пересувався на милицях, їхнім котом і сумочкою найнеобхідніших речей вивезли мало не в останній момент.
Про це йдеться у публікації "МБ" від 23 травня, пише molbuk.ua
"Які добрі люди на Буковині!"
"Це була евакуаційна місія, організована тодішнім головою Луганської ОВА Сергієм Гайдаєм, – пояснює Лідія Дубина. – Виїжджали з Авдіївки, вона на той час ще не була окупована. У Слов’янську нас посадили на потяг, а далі ми навіть і не знали, куди нас везуть. Через дві доби врешті прибули до Львова. А вже звідти – хто куди. Ми приїхали до Чернівців, сюди раніше вже перебралися наші діти із внуками. Нас дуже добре зустріли на Буковині, надали безкоштовне помешкання".
Пізніше діти пані Лідії переїхали до Києва, а вони з чоловіком залишилися в Чернівцях. Живуть у прихистку для переселенців у Садгорі.
"До нас дуже добре ставляться. Такі добрі люди на Буковині! – каже Лідія Дмитрівна. – Мені сусідка з Сєвєродонецька повідомила, що в нашій оселі живуть семеро мужиків-чеченців. Та що з тієї квартири буде після цього? Коли сусідка запитувала, хто їх там поселив, їй відповіли: "Нам дали ключі, ми тут будівельники, ремонтуємо". "Квартиранти" все зрізали, страшне, що робиться. Люди там забиті, заледве виживають. Але це був їхній вибір. Більшість тих, хто не хотів миритися з окупантами, виїхав".
Читайте також: "Знищили все, що було мені дороге": репортаж "МБ" зі сходу України
Буковина не чужа
Буковина – не зовсім чужий край для Лідії Дубини. Звідси родом її батько.
"У нього в паспорті записано: "Місце народження – Чернівецька область, село Бернове". Зараз це село належить до Кельменецької громади. Ми із сестрою їздили туди. На місці, де була батькова хата, тепер водосховище, там же гідростанцію збудували. Отак доля привела мене до рідних батькових країв", – каже.
Попри вік, пережитий стрес і певні проблеми зі здоров’ям, Лідія Дмитрівна не з тих, хто сидітиме без діла.
"Треба чимось зайнятися, – провадить пані Лідія. – Якось до нас навідалися волонтери, запитали, хто хоче сітки в’язати в музеї АТО. Я відразу зголосилася. З серпня 2022 року ходжу сюди. Мені тут дуже подобається. Це вже наша друга сім’я, ми дуже здружилися. Разом і працюємо, і плачемо, і сміємося. Робимо усе, що можемо: в’яжемо сітки, організовуємо благодійні ярмарки. Це дає відчуття, що ми хоч краплиночку допомагаємо наблизити перемогу".
Читайте також: "Тут усе розвалюється": музей АТО в Чернівцях терміново потребує ремонту
Жінка зітхає, що дуже не вистачає робочих рук, а маскувальні сітки та інша допомога бійцям на фронті потрібні постійно.
"Закликаю усіх: і місцевих, і переселенців – допомагати фронту, нашим хлопцям. Їм там так важко! Часом вранці прокидаюся і охкаю, мовляв, тиск. А потім: "Та ну його!" І йду до музею працювати. Поки дійшла, уже й тиск у нормі. Думка, що я хоч крихту допомогла, додає сил і робить щасливою".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
