«Знищили все, що було мені дороге»: репортаж «МБ» зі сходу України

Наша поїздка на схід України тривала чотири дні. Їхали разом із волонтерами громадської організації "Крик душі" матерів і дружин військовослужбовців".




Подолали тисячі кілометрів, відвідали міста і села, про які часто чуємо у зведеннях Генштабу: Покровськ, Селидове, Мирноград, Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ. Побували на Харківщині – в Ізюмі, Куп’янську.



Волонтери везли бійцям різних бригад, у яких служать буковинці, великодні смаколики, дбайливо приготовлені нашими дитсадками й школами. Дітки також передали захисникам листівки з малюнками та зворушливими побажаннями.





"Збирати стало дуже важко"

"Часто передаємо бійцям дрони, машини й інші необхідні зараз на фронті речі. Ця ж поїздка у нас великодня, – розповідає керівниця громадської організації "Крик душі" матерів і дружин військовослужбовців" Ярослава Зеліско. – Веземо паски, булки, коржики, печиво та іншу випічку. Її передали підприємці, школи, дитсадки. Усе свіженьке, запаковане. Хочемо привітати бійців на передовій, щоби вони там також відчули свято".

Ярослава Дмитрівна не приховує гіркоти: "Люди стали менше допомагати. Якщо ми колись везли повний бус всіляких гостинців для бійців, то зараз немає й половини того. Збори стали дуже важко просуватися. Досі маю заборгованості. Відправила на нашу 10 гірсько-штурмову бригаду джип, зараз винна 2,5 тисячі доларів. Ще тисячу маю віддати за великий бус, теж для "десятки". Навіть на солярку для поїздки ледве вдається назбирати. Уже місяць як опублікували оголошення, що хлопцям потрібні засоби гігієни (мило, серветки), і ніхто не відгукується. Сітки плести нікому. Плетемо їх після благодійного ярмарку, виснажені, втомлені, бо треба терміново в поїздку. Наші волонтери працюють і у вихідні, і у свята. Кинули в соцмережі заклик, щоби долучилися до плетіння сіток, – ніхто не прийшов. Багато з тих, хто працює з перших днів війни, втомився. Але ми не можемо все покинути".

Ще одна важлива мета, з якою їхали, – допомогти перевезти родині переселенців із Донеччини речі з їхніх помешкань. 70-річна Тетяна та її син, 50-річний Олександр Профатілови перебралися до Чернівців із рідного міста Селидове, що зараз за кілька кілометрів від лінії фронту, ще у 2022 році.



Олександр – учасник українсько-російської війни із 2014 року. Після подій на Майдані добровольцем пішов в АТО.



Попри проблеми зі здоров’ям, на початку березня 2022 року вступив до буковинської тероборони, брав участь у боях під Бахмутом.



Матір Тетяну прихистили садгірці. З перших днів жінка плете маскувальні сітки, кікімори.

Повертатися до Селидового родина Профатілових не має наміру, вирішили оселитися на вже рідній їм Буковині. Пригледіли й хатинку в селі на Вижниччині, вирішили її придбати. Тепер поїхали на Донеччину взяти зі своїх квартир ще сякі-такі речі.

У місті залишилися переважно "ждуни"

"За 15 кілометрів від Селидового зараз уже йде фронт, там Авдіївка неподалік, – каже Тетяна Профатілова. – Моя квартира ціла, а в синову ракета поцілила – нічого не залишилося. Їдемо попрощатися та взяти хоч холодильник, пральну машинку. У Чернівцях треба буде починати все заново, то ці речі згодяться".

"У Селидовому народився й виріс, – додає Олександр Профатілов. – Закінчив школу, технікум. Зараз росіяни там усі ці приміщення розбомбили. Знищили усе, що було мені дороге. Найстрашніше те, що там досі живуть родини з дітьми. Не можу зрозуміти батьків, які ризикують жити з дітьми під обстрілами. У місті залишилися переважно "ждуни".



На Кіровоградщині зупиняємося біля придорожнього кафе "Вірменія". Нас зустрічають господарі – Артак і Сільва Бесаляни.



Подружжя – вірмени, які вже понад 30 років мешкають в Україні. З 2014 року вони безкоштовно пригощають військових гарячими обідами, напоями.





"Годуємо всіх і ще й із собою даємо щось, – зауважує Артак Бесалян. – Не замислюємося над тим, чи це збитково. Нам дуже допомагають волонтери з усіх куточків України, вони привозять випічку, консервацію. Без них ми б не витягнули".

Скількох бійців нагодували в кафе, зараз складно й порахувати. Артак Бесалян припускає, що загалом уже понад мільйон.
"Я сказав: "До перемоги – жодного закриття! Будемо триматися стільки, скільки треба. Звання, нагороди та подяки мене не цікавлять!".

Господар перебрався сюди з дружиною в 1994 році. Його молодший син народився вже в Україні. Відтак пішов її захищати.
"Мій син воює, але отримав поранення, то зараз лікується у госпіталі. Він у мене офіцер, – із гордістю каже. – Як почалася велика війна, пішов із першого дня. Україна – це його Батьківщина, тож, звісно, він повинен її захищати!"

У кафе безкоштовно позмінно працюють жінки, вони допомагають Сільві Бесалян готувати страви.

"Отак щодня приходять і працюють безкоштовно від ранку до ночі. Не знаю, що б робила без моїх дівчаток", – усміхається пані Сільва.



Усі стіни й навіть стеля "Вірменії" прикрашені шевронами. Їх подарували добрим господарям вдячні бійці-відвідувачі.





"Тут швидше світає"

Наступного ранку заїжджаємо на Донеччину. На годиннику за 10 хвилин п’ята, але сонце вже на обрії. Таке червоне-червоне.
"А тут швидше світає. У нас о цій порі ще ледь видно", – зауважує один із волонтерів. Виходимо з буса розігнути ноги й традиційно сфотографуватися біля напису "Донецька область".



У пані Тетяни на очах проступають сльози. Вона вдивляється в краєвиди, яких не бачила вже три роки...

Олександр показує вдалині знамениті донецькі терикони. Деякі з них високі, немов справжні гори.

У повітрі – запах якогось металу. Раптом бачимо, як у небі летить КАБ – керована авіабомба. На півдорозі вона розвертається і зникає з поля зору. Ну, здрастуй, Донеччино.

У Покровську заїжджаємо на заправку і з’ясовуємо, що в місті вже кілька днів немає води. Працівник СТО Роман повідомляє, що в Селидовому води не бачили вже понад десять днів.



"Я з Нетайлового, – каже Роман. – Знаєте, де Піски? То це поряд. Кілька днів тому росіяни взяли наше село. Вони просуваються. Усе розбомбили, КАБами все закидають, там хана. Лише у нашому селі за останній місяць, певне, людей сімох вбило. Місяць тому закрили Карлівське водосховище, але воду ще качали. Свердловини дають воду Покровську, Добропіллю, Родинському, Мирнограду, але тільки у певні дні й вулиці по черзі".

Чоловік зі свого села виїхав ще два роки тому.

"А через тиждень після від’їзду просто у квартиру прилетіло", – зітхає. – Ми ж із 2014 року воюємо. Для нас війна триває вже десять років. Звідси, з Покровська, у 2014 все починалося. Він ще тоді Красноармійськом називався. Окупанти захопили міськраду, але їх звідси швидко вигнали й гнали аж до Пісків. А там були сильні бої...".

Роман запевняє: більшість місцевих уже побачила на власні очі, що таке "русскій мір", тож чути про нього більше не бажають: "Чесно кажу, 80 % не хочуть тут Росії. Зараз "ждунів" мало залишилося".

Дорогою бачимо наслідки прильотів. Попри це, поля жовтіють ріпаком, над яким синіє ясне небо.



Або зеленіють ще нестиглою пшеницею. І фазани шмигають собі туди-сюди. Хоч виходь та фотографуйся, така краса.





Але про реалії нагадує щодалі більша кількість військового транспорту й людей у формі, численні блокпости, чорний дим на обрії та звуки чи то обстрілів, чи то прильотів – мені не розібрати.




У Селидовому під’їжджаємо до багатоповерхівки, у якій мешкала пані Тетяна. Впадає в око занедбаний дитячий майданчик із погнутими, заржавілими гойдалками, на яких ніхто не катається. Усе заросло травою. Видніються купки розбитого скла. Вікна у квартирах заклеєні навхрест скотчем або забиті фанерою. Людей майже немає. Де-не-де хтось пройде з бутлями води.








З вікна першого поверху визирає сусідка. Вона ні з ким не вітається, лише єхидно усміхається. У Профатілових відразу псується настрій. "Це "ждунка", краще б вона не виглядала", – кажуть вони пізніше спересердя.

Пані Тетяна, як справжня господиня, одразу змітає сміття. У її квартирі, яка стільки часу простояла порожньою, – шар пилюки, води немає. Жінка з сином обходять кожну кімнату, оглядають фото, торкаються таких звичних предметів, яких не бачили вже три роки. Що можуть, завантажують у бус.





"Хто б подумав, що у 70 років так кардинально зміню своє життя, – зауважує Тетяна Профатілова. – Може, якщо все "устаканиться" з часом, продам цю квартиру. Сюди вже не повернуся".

Наступний пункт призначення – місто за якийсь десяток кілометрів від лінії зіткнення. Зустрічаємося із прикордонниками Луганського прикордонного загону із бригади "Помста", що зараз боронить рубежі на Бахмутському напрямку. Волонтери передають смаколики, газові балони та інше добро.



Приймає подарунки прикордонник із Чернівців Ігор Кавлюк. Хоча має трьох дітей і відчутні проблеми зі здоров’ям, чоловік добровільно пішов до війська.



"Одного прекрасного дня прийшов із роботи. 18-річний син запитав: "Тату, у державі війна, а що ти робиш для перемоги?" Наступного дня я вже був під військкоматом", – каже Ігор.

Ситуацію описує так: "Усе стабільно, росіяни лізуть періодично. Наші хлопці стоять, тримаються до останнього. Зброя є, допомагають волонтери. Тут, де ми, ще спокійно. Ближче до Часового Яру вже так не походиш, там обстрілюють регулярно, працює авіація. Часом буває, що і до нас прилітають ракети, КАБи".

Ігор Кавлюк радить менше вірити всьому тому, що пишуть "в інтернетах". Каже, що все не так погано, хлопці стоять.

Росіяни можуть взяти кількістю, розмірковує військовий:

"Якщо попре тисяч 20 і 200 одиниць техніки, ми їх тут не зупинимо. Усі підходи, звісно, заміновані. Але вони кількістю беруть, не жаліють людей. Погнали, наприклад, на штурм. Пішло 20 орків, на підході їх розбомбили – залишилося 3-4, і ті все одно попруть уперед. Вони накачані якоюсь наркотою, там адекватних людей немає. Їм, швидше за все, дають якусь хімію.

У російських найманців мотивація воювати – гроші, вони прийшли сюди на заробітки.

"Проте у нас мотивація сильніша, адже за нашими спинами сім’ї, ми захищаємо своє. Тут уже пан або пропав", – додає боєць.



Навідалися і до буковинця Юрія на псевдо Мамай, який служить у 10 гірсько-штурмовій бригаді. На війні Мамай ще з 2014 року.



Ситуацію оцінює так: "Легкого точно немає нічого. Росіяни насідають на Часів Яр та сунуть з Авдіївського напрямку. Це дві такі точки, із яких вони зараз дуже почали кидати людей, техніку, прориватися. Але тримаємося. Головне – спинити їх, щоби не просунулися далеко. Сподіваємося на те, що зараз прийдуть обіцяні боєприпаси, авіація. Травень треба перечекати, у червні буде вже трохи легше", – сподівається співрозмовник.

Росіяни втрачають на штурмах дуже багато людей.

"У них майже щодня втрати 900, тисяча і більше військових. Грубо кажучи, вони батальйон кладуть за день. І ще й не забирають тіла загиблих, хоч ми й могли б їм надати таку можливість, якби вони попросили. У цьому між нами й росіянами величезна різниця", – відзначає Юрій.






Загарбники знищили цілі села

На ночівлю залишаємося у Слов’янську в місцевої мешканки Ірини. Син та онук жінки воюють. Пані Ірина живе в приватному будинку. Подвір’ям шмигають коти різної масті, їх жінка прихистила, як і песика. На веранді – диво! – розцвів різдвяник, який зазвичай квітне взимку. Тут він називається "декабрист".

Вона гостинно приймає нас і просить почуватися, як удома. Варить домашній бульйон, просить допомогти накрити на стіл. За посиденьками розмірковує: "Хочу, щоби був мій дім, без усіляких непроханих сусідів. Навіщо вони прийшли? Ми собі жили добре, ні з ким не сварилися. Чого тим росіянам треба?".



На озері неподалік кумкають жаби, запаморочливо пахне акація. І не віриться, що за кілька десятків кілометрів – війна. Саме цього дня, як на те, у Слов’янську було спокійно (наступного ж, як ми потім дізналися з новин, першого травня, місто обстріляли п’ять разів).




У Костянтинівці бачу написи на стінах будівель: "Ця земля під захистом ЗСУ", "Донбас – це Україна".





В одному з магазинів нас зустрічає чудовою українською мовою продавчиня Галина Немченко. Жінка показує ногу зі швами й розповідає, що мешкала поблизу Часового Яру. На подвір’я був приліт, її поранило, уламок повністю прорізав ногу і вилетів, інший застряг. Лежала в лікарні два місяці, пережила шість операцій.



"Але нічого, тут люди дуже гарні, всі чекають на перемогу. Пригощаємо військових кавою, цукерками. Дасть Бог, усе буде добре, ми віримо в наших хлопчиків", – витирає сльози пані Галина.






Світлини з міста Дружківка

Дорога на Ізюм справляє моторошне враження. Минуло вже майже два роки, відколи цю територію звільнили від російської навали, та її сліди тут ще досі свіжі. Почорнілі гілки дерев, обгоріла ворожа техніка, розбиті будинки, поля, на яких би можна було сіяти пшеницю, натомість вони устелені мінами...Дорогою можна побачити цілі села, знищені загарбниками. Також уздовж шляху встановлені прапори бригад, які звільняли Харківщину.

















Перед Куп’янськом на блокпосту нас далі не пропустили. Сказали дочекатися супроводу. Пояснили, що це для нашої ж безпеки: нещодавно якісь волонтери поїхали, звернули на інший шлях і потрапили під обстріл. Доки чекали, дізналися, що комендантська година тут триває з 18.00 до 6.00. А саме місто – менш ніж за 10 км від нуля. Але хоч небо втішило: стільки зірок, і такі ясні!
За нами приїхав військовий – чернівчанин Михайло, якого всі називають Мішка Япончик. Кажуть, такої доброї людини, як він, і шукати годі. Япончик починав із волонтерства, пів року ходив до ТЦК, та йому все відмовляли через проблеми зі здоров’ям. Урешті він таки записався до війська й відтоді захищає країну в складі 67 окремої механізованої бригади.



Під час нашої розмови лунає тривога, а ще чую звуки обстрілів. Такі собі "салюти" Япончикові на іменини: того дня, першого травня, у нього день народження. Йому виповнилося 48 років. Та не до святкувань. Перед очима досі поранені й загиблі побратими, бої за Бахмут, Часів Яр та інші гарячі точки.

"У мене троє дітей, четвертий козак має народитися через два місяці. Пішов сюди, бо не можу допустити, щоби ворог прийшов до мене додому. Треба захищати родину, країну. Найбільше нам зараз треба зброї. Що більше і швидше вона буде, то краще", – каже боєць.



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram