Різні джерела подають різні цифри, але в будь-якому разі йдеться про мільйони. Мільйони винищених Гітлером євреїв і мільйони винищених Сталіним українців. У зв’язку з чим виникає питання: чи можна собі уявити, щоб у державі Ізраїль правоохоронні органи прочісували цілу країну в пошуках "злочинців", які раптом узяли і підірвали пам’ятник Гітлеру? Ні. Бо як ти в державі Ізраїль підірвеш пам’ятник Гітлеру, якщо там найменшого натяку на бажання його встановити досить, щоб опинитися за ґратами. З іншого боку, так само неможливо уявити, щоб народ Ізраїлю добровільно вибрав собі за керманича якогось гауляйтера: аж до таких жартів над власною історією ніхто, крім українців, не здатен. Якщо, звичайно, всупереч здоровому глуздові вважати, що Крим і Донбас – це також Україна. Якщо ж, опираючись на здоровий глузд, не вважати, то краще перевести погляд з економічно розвиненого і національно згуртованого Ізраїлю на значно ближчу нам за всіма показниками Африку, а конкретно – на Судан. І ось чому. У так званому українському медіапросторі час від часу з’являються роздуми так званих українських політологів на тему, чи має так званий український президент можливості зробити щось добре для України. На мою думку, добрих варіантів у нього є два. Але оскільки на суїцид він навряд чи погодиться, то відразу переходжу до другого, тобто суданського. Президент Судану Омар аль-Башир – хто не в курсі – це ще той бандюк: недарма Міжнародний кримінальний суд видав минулого року ордер на його арешт. Але саме в ці дні він під оплески міжнародних спостерігачів перетворюється на позитивного персонажа історії. Бо навіть йому за двадцять років правління набридла то холодна, а то й цілком гаряча громадянська війна між двома абсолютно різними за мовою, релігією та звичаями частинами Судану. Не знаю і знати не хочу, котра з тих частин більше винна. Знаю лише, що після 15 січня вони – за результатами референдуму – перестануть нарешті мучити одна одну.