Різдвяна історія

Почати з того, що Вітющ склеїв політичні ласти, а точніше, ніколи їх і не розклеював. Єдине, що йому вдалося, – це намовити свого, як тоді здавалося, антагоніста Вітяна до участі в трансрегіональному СП з розведення лохів на соборність. Однак невдовзі Вітян – дарма, що був тупішим за шахтарську каску – заввиграшки розвів самого Вітюща й усунув його від усього. Щоправда, Вітющ не надто й засмутився, бо зміг нарешті зайнятися тим, до чого завжди лежала його трипільська душа: сидіти цілими днями на ґанку, зрідка переводячи розімлілий погляд з коханих вуликів на білого європейського бичка, побрехеньками про якого він любив колись розважати своїх маленьких співвітчизників.

І так би воно все собі йшло і нічим не закінчилось, якби це було реалістичне оповідання. Але на те вона й казкова різдвяна історія, щоб навіть лузер Вітющ міг одного разу ні сіло ні впало припертися на Святвечір у заміський палац Вітяна і сказати: "Любий друже, нічого не питай, тільки слухай. Я профакав, – англомовна дружина Вітюща навчила його, що правильно вимовляти "профакав", а не "профукав", – отже, я профакав усе, що було можна, ти ж тепер узявся й за те, чого не можна. І декому крутішому за тебе (повір, що бувають і такі) це не дуже подобається. Коротше, матимеш цієї ночі важливих гостей. А поза тим – Христос рождається!". "...... на ...", – відповів Вітян, мовби натякаючи, що, крім вінків і яєць, нічого не боїться і взагалі належить до іншого патріархату.

По цих словах Вітющ розтанув у межигірській темряві, а Вітян зручно вмостився перед телевізором. Але рівно опівночі, непомітно прошмигнувши повз сорок тисяч озброєних протиракетними комплексами охоронців, перед Вітяном постав Дух Минулого. Дух змахнув чарівним пультом – і на екрані замість звичного в різдвяну ніч Савіка Шустера з’явився майже інопланетний краєвид – весь, як стверджував закадровий голос поета Безсмертного, у "чєбрєцах да ковилях". Потім камера відшукала загублену в териконах школу. Діти, зосереджено висолопивши язички, перемальовували з дошки палички й кружечки. Позаду школи якийсь малолітній гопник ховався у ковилі і курив чебрець або навпаки. Потім, як у худфільмі "Життя за один день", екран розділився навпіл: у лівій його частині діти зростали, вчилися знаходити на карті держави і міста, читали Чехова з Ахматовою... У правій замиготіли якісь громадські вбиральні, шапки, годинники, виправні колонії, гебісти й автобази. Від побаченого Вітян розплакався, та так – плачучи – і заснув.

Розбудив його наступний гість – Дух Теперішнього, який переніс Вітяна до найпонтовішого в історії повітроплавства гелікоптера й зі швидкістю незнаної нашому героєві думки здійняв його в небо над батьківщиною. Відтак Дух натягнув на Вітяна навушники: апаратура, якою був нафарширований гелікоптер, давала можливість підслухати все, що говорилося внизу. Багато різного чув на своєму віку Вітян, не одну зону стоптав, не одну селекторну нараду провів, але й уявити собі не міг, скільки способів фул-контактної любові бажають йому люди у новозбудованій країні вже сьогодні. Заридав Вітян від сорому, розгаратав безутішною головою дошку приладів – і знепритомнів.

А коли прийшов до тями, уздрів перед собою третього Духа – Духа Майбутнього. І завів його Дух на цвинтар, і вказав, куди дивитися. Багато лайна бачив у житті Вітян, чимало й наковтався, доки доповз до вершин влади, але щоб стільки фекалій могло поміститися на одній убогій могилці – не повірив би. Здогадався Вітян, чиє ім’я вирізьблене на камені і чимдуж помчав на головний телеканал СБУ.

І звернувся Вітян у прямому різдвяному ефірі до народу, й оголосив про добровільну відставку. Палац свій він віддав під санаторій для жертв політичних репресій, а сам накупив зошитів і записався у перший клас. Вчителька його дуже хвалить: школу Вітян не прогулює, старається, вже встигає від дзвінка до дзвінка виписати цілу букву "ф". А як ніхто не заважає, то й дві.