Наша держава, наче той дволикий Янус, одним своїм фейсом залицяється до Європи, а іншим прогинається під Євразійським союзом, частина сповідує українські цінності, а інша славить більшовицько-комуністичних вождів. Значна частина громадян і досі ментально почувається не громадянами незалежної держави, а жителями малоросійської губернії. Ми звикли на кухні жалітися про проблеми нашого життя, та на чергових виборах знову обираємо не моральних авторитетів, а тих, хто вміє заколисати нас обіцянками та дрібними подачками. Наші авторитети ті, хто вміє безкарно вкрасти. Чому в Європі одна із міністрів прибалтійських держав полетіла на саміт у приватному літаку і змушена була піти у відставку? У нас на таке майже ніхто би й не зреагував. Основою всіх наших проблем є дефіцит культури та духовності в усіх сферах життя. Роботодавець із робітником, політик із виборцем, правоохоронець із громадянином – антагоністи, а не партнери.

Поплакатися, які ми бідні та нещасні, то насолода для наших вух та уст, але змінити щось на краще то не для нас. Скільки треба поколінь і чи є шанс привести націю до спільного знаменника?