Чому вже не діє принцип «А какая разніца»? Блог Ярослава Волощука

Ми в новітній історії нашої держави не раз бачили, як обрані нами президенти поволі трансформувалися із комуністично-проросійських до державників. Посада змушує бачити та діяти трохи далі свого носа. За сто днів війни нинішній очільник нації також дрейфує від своїх колишніх задекларованих принципів "А какая разніца?" Шкода, що таке прозріння відбувається за рахунок такої трагічної та непоправної ціни.
Кожна інституція, а тим більше держава, повинна базуватися на певних цінностях та пріоритетах. Для попереднього президента такими були задекларовані "Армія, Віра, Мова". Можна по різному ставитися до ПП та потрібно віддати належне, що пріоритети були зроблені вірні. Ці три кити мають універсальне значення для кожної держави.

Погляньмо на нашого ворога. Після приходу до влади Путлер почав зміцнювати військо та активно мілітаризуватися, активно залучати до цього російську церкву та проголошувати цінності руского міра. Чому власне Порошенко став таким ненависним для Путлера? Бо також виявив цю закономірність для потужності та сили держави. Якщо вона не скріплена цими трьома засадничими пріоритетами, то починає поволі деградувати. У чому полягає слабкість сучасної Європи? Розслаблена тривалим мирним періодом вона прогавила приховані цілі Московії – розвалити єдність Європи та НАТО, зробити їх залежними від енергоносіїв, постійно розмивати демократичні цінності політичною корупцією. Як би парадоксально це не звучало, але ще кількох мирних років Путлеру могло б вистачити для виконання своїх завдань. Він приспав обережність Європи, купив частину еліти, заповнив її кровоносну систему економіки своїми нафтою та газом і міг робити з ними все, що забаг. Очевидно, так міркував собі в своїх фантазіях карлик із Кремля. Та він, як і Гітлер, прорахувався у власній потужності, живучи у штучному інформаційному просторі.

Нам же потрібно скористатися цими прорахунками для вибудовування власних цінностей. Війна це важкий кризовий період, але це і шанс позбутися непотрібного баласту – бюрократії, корупції, авторитаризму.

Найбільша проблема України, що ми не набули традиції передачі такої собі естафетної палички від влади до влади, полягала у тому, що не сформовані були чіткі орієнтири нашого поступу. Вони наче і декларувалися та виконувати їх не поспішали. Тепер у нас залишився тільки варіант не просто промовляти слова ЄС та НАТО, а сумлінно виконувати домашню роботу.

Чому Європа так швидко погодилась із входженням Швеції та Фінляндії до НАТО? Бо вони вже давно не декларують, а живуть за тими правилами. Нашому очільнику також пора вийти із дитячо-підліткового віку і стати врешті дорослим. Мало бажати: "Я хочу велосипед". Потрібно реально оцінювати ситуацію, а не лише декларувати свої побажання – дайте, дайте, дайте. Це не шлях лише реагувати на події, а потрібно вміти деякі з них і передбачати. Адже війна може не закінчитися навіть тоді, коли ми витуримо орду за кордони нашої держави, адже ракет у неї достатньо аби діставати нас і з своєї території.