У мене колись сусід був, Вадя “Борщ”. То він посеред подвір’я “ширку” варив, незважаючи на участкового і сусідів. Ручна робота - на дровах, як ото бабусин борщ. Сусіди його геть не тривожили. Він навіть оцет у них позичав. Якби Кокс із Кваснєвським приїхали і стали у Ваді над головою, він би все-одно каструлями тарабанив і на них не зважав. Так чоловік це діло любив і така в нього “козацька” вдача була.
Вадя не толерував довгим розмовам. Постійно зичив у мене ровера, аргументуючи прохання коротко і лаконічно: “тобі шо, н-нах, не в жилу нормальному пацану вєліка позичити?”.
Зважаючи на 20-річну різницю у віці і мою відданість християнським переконанням - діяло безвідмовно, байдуже, що його жінка після цього, як не щиток в руці принесе, то багажник. Але ж приносив хтось! Та й Вадік нормальним чоловіком був, як “вмажиться”.
До Ваді постійно їздили пацани на “дев’ятках” і “Фордах Сієррах”. Якісь вони справи з ним мали. А Вадя, згодом, купив собі корейський відеомагнітофон і телевізор, а його теща розрекламувала це, щоби вся вулиця знала.
Потім, несподівано, Вадю закрили. Люди вповідали, шо курей і банєки у Самойлючки старої покрав. Не знаю чи правда то, але це був серйозний удар по його репутації. Пацани на "сієррах" до нього їздити перестали. Може, боялися, що і в них шо пропаде, а може просто утримувались від поїздок у зв'язку із погіршенням криміногенної ситуації в краї.
"Лихі дев'яності" добігали кінця і Вадя "відкинувся". Життя забило звичними звуками алюмінієвих баняків, крадених курей у мішку та фонтанами "чорної". Корейський відік крутив російські фільми про бандитів і ментів, які, час від часу глушили клаксони приїжджих "фордів". Словом, почалося спокійне і тихе сільське життя.
Але ровера Вадя так і не настарав - ходив до мене, сараку. І так він ландав, заки'м одного сонячного, погожого дня жінка не повезла його з попухлими ногами у дитячій колясці з колесами на хромованих металевих шпицях, обтягнутій червоним дерматином. Вадін силует вагався, як холодець на храм. Споришем на узбіччі бігали ще невкрадені ним гуси і кури, а на його обличчі емоцій не було зовсім. Ну, просто, Ленін тобі в мавзолеї. Тільки – без бороди і з “н-нах”. Рухомим він здавався лише завдяки ямам на дорозі, на яких підскакувала коляска і табуну гусей на узбіччі, що в страху тулилися до вибіленого сільського паркана.
Але за півроку Вадя віджив. Щоправда, “продвигав” корейський відік і тєлік. Теща казала, що не тільки їх і дуже бідкалась з того приводу. Жінка ж із ним розлучилась, але до того відвезла його, куди треба. Вадя ж “спригнув” із “чорної” і торгує тепер фарбою в магазині біля базару.
От мені цікаво: коли у Віті до 2015-го розпухнуть ноги і він "продвигає" відік, хто, куди і на чому його повезе, н-нах…
