Не маємо права віддати це ворогові. Блог Галини Олійник

Досі я ніколи не була на Донеччині. Уявляла собі цей регіон як сірий край шахт і заводів.

Коли ж перед Великоднем поїхала туди з волонтерами, була вражена тамтешньою красою. Полями з жовтим ріпаком, синім небом, багряним світанком і, звісно, териконами. Здалеку вони схожі на сірі гори в пустелі. Вперше побачила височенні ліфти до шахт. І багато заводів. На жаль, більшість не працює або зруйновані. Здивували фазанчики, які безстрашно перебігали дорогу туди-сюди. Спочатку здавалося, ніби ми потрапили у край краси та достатку.

Але ілюзія швидко розвіялася. На дорогах військової техніки більше, ніж цивільних машин. Та й самих військових можна побачити на вулицях частіше, ніж мирних мешканців. Дітей, молоді майже не видно, не чути веселого сміху, безтурботних розмов перехожих. Багато осель стоять пусткою, подвір’я заростають чагарниками. Вразила сцена, як у Селидовому, що за якийсь десяток кілометрів від лінії фронту, компанія хлопчаків грається у купі піску. І водночас добре чутно звуки вибухів. Води в багатьох містах і селах уже немає тижнями. Майже всі вікна заклеєні навхрест скотчем або наглухо забиті фанерою. Донбас, колись багатий край, став ареною для кривавих боїв за Україну.

Зворушили місцеві, з якими познайомилася. Наприклад, жителька Слов’янська Ірина, яка прийняла нас на ночівлю і пригостила всім, що мала. Нарікала, щоправда, що нічого нам налити для зняття стресу, бо ж у Донецькій області заборонили продаж алкоголю.
Не забуду її сльози, які вона втирала, прощаючись із нами, наче назавжди. Казала, як би хотіла поїхати з нами на Буковину. Але ж Великдень, треба пекти паски, бо, може, рідні з Києва приїдуть.

Як плакала продавчиня Галина у магазині в Костянтинівці, розповідаючи про зруйнований росіянами дім поблизу Часового Яру та показуючи поранену осколками ногу з кількома швами. Попри пережите, жінка привітно та щиро усміхалася покупцям, а військових пригощала безкоштовною кавою й цукерками.

Я дуже боюся, щоби наступного разу, коли захочу приїхати на Донеччину, ці міста і села, які мені стали близькими, не опинилися в російській окупації. Бо що тоді буде з такими, як Ірина, Галина і тисячами інших, які ненавидять "русскій мір"? А як же терикони і жовті поля з ріпаком? Ми не можемо віддати це все ворогові…



























[/center]


Читайте також: "Знищили все, що було мені дороге": репортаж "МБ" зі сходу України

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram