Щоразу, коли відпускаю 10-річного сина кататися містом на велосипеді, серце не на місці. Можливо, це пов’язано з картиною, побаченою ще в юності. Вона закарбувалася на все життя. Їхала тоді в маршрутці з Чернівців до Кіцманя в гості до бабусі. Раптом бус стишив хід, а пасажири зашепотіли: "Аварія, аварія. Машина збила хлопчика на велосипеді". Я глипнула у вікно і побачила там дитячий кросівок…

Та особливо часто ця картина почала виринати в пам’яті тоді, коли 10-річний син захопився катанням на велосипеді. Надто після недавнього випадку, коли він прийшов додому весь у синцях і подряпинах: невдало з’їхав із пагорба.

Чернівці майже зовсім не пристосовані для їзди на велосипедах. Велосипедистам доводиться кататися на власний страх і ризик.
Раніше я не сильно звертала увагу на це. Але після того, як син поділився своїм досвідом, серйозно задумалася. Він має з чим порівняти, адже рік жив в Італії, де велокультура на високому рівні.



"Якщо в Італії я стежив лише за тим, щоби не наїхати на когось із перехожих, то тепер ще мушу дивитися, щоб не в’їхати в яму. А вони тут на кожному кроці", – поскаржився син.

На деяких вулицях тротуарів узагалі немає, або тим, що від них залишилося, просто неможливо рухатися. Тож часто з’їжджає на узбіччя.

"Але навіть і там асфальт часто весь у вибоїнах, доводиться їх обминати і водночас дивитися, щоби не потрапити під колеса якоїсь машини", – зауважив юний велосипедист.

Велодоріжок немає. А тих декілька, які таки спромоглися облаштувати, ніхто не бере до уваги. Ними рухаються пішоходи, там кидають електросамокати.

Електросамокати – це взагалі окрема тема. Якщо велосипедисти ще більш-менш обережні, то ті їдуть як "фіра без дишля".

"Вони летять тротуарами просто на перехожих, – каже син. – Кілька разів я з ними мало не зіткнувся, вони не дотримуються жодних правил!"

Пішоходи ж на велосипедистів здебільшого взагалі не зважають.

"Днями рухався вулицею з широким тротуаром, здавалося би, всім має вистачити місця. Але попереду йде компанія з кількох людей, і всі рядочком впоперек тротуару, так, щоб і миша не проскочила. Мусив зупинятися і просити, щоби пропустили", – каже син.
Про такі "дрібниці", як відсутність з’їздів із тротуарів, уже нічого й говорити. Для велосипедистів це просто незручність, а для людей із інвалідністю ці з’їзди є необхідністю.

А ще практично ніде немає велопарковок.

"Наприклад, на Театральній площі – чимало магазинів, супермаркетів. Часом хочеться зайти туди щось купити, але що робити з велосипедом? Жодної велопарковки! В Італії вони на кожному кроці", – порівнює син.

Та попри всі свої страхи, я не можу заборонити підлітку сідати на велосипед. Так само як не можу змусити його кататися лише на одній якійсь вулиці. Залишається лише сподіватися на його обережність і везіння.

І жити надією, що колись наше місто таки стане дружнім до велосипедистів.



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |