Нещодавня поїздка на Чернігівщину справила на мене гнітюче та незабутнє враження. Регіон межує одночасно з Білоруссю та Росією. Не дивно, що саме сюди у перші ж дні повномасштабного вторгнення посунули російські танки. Вони пройшлися містами та селами, загидили поля мінами, понищили будинки та дерева, посіяли сльози та смерть.

Усе це я раніше читала у новинах, а тепер мала змогу побачити на власні очі. Хоча, коли їхати до міста потягом із Києва, руйнувань особливо не помітно. Багато зелені, озера, птахи над ними (мабуть, качки) – ось що я бачила з вікна потяга, який домчав мене до Чернігова зі столиці за три години.

Та й коли зійшла на станції, спочатку не помітила нічого. Порозглядала будівлю вокзалу – пам’ятку архітектури, нещодавно капітально відреставровану. Вона чимось скидалася на казковий теремок.

Далі сіла на маршрутку (вартість проїзду - 12 гривень) і вирушила в центр міста. У маршрутках є кондуктори. Не потрібно "паритися" тим, як передати гроші за проїзд, не відволікаєш водія питаннями. Усе це робить кондуктор. У моєму випадку – кондукторка: приємна жінка, яка детально проінструктувала, де вийти, щоби потрапити у потрібне місце. Адже я ще планувала побувати в одному з сіл за кілька десятків кілометрів від білоруського кордону.

Їхала і милувалася старовинними будинками. Чернігів же, як відомо, є одним із найдавніших міст України і славиться пам'ятками часів Русі та Гетьманщини.

Дивувалася: ну, як у росіян піднялася рука нищити таку старовину? Та вже у самісінькому центрі побачила зруйновану будівлю. Ходять люди, вирує життя, а поряд ось ці руйнування – наче з якогось фільму про апокаліпсис.

Пізніше таких будівель у місті та хат уздовж траси я бачила ще чимало. Розтрощені заправки, магазини, понівечені дерева, вкриті бур’яном поля. Бо хто ж засіватиме, якщо вони досі заміновані? Блокпости, суворі обличчя вартових…

Населеним пунктом, в яке врешті прибула, росіяни лише пройшлися, проте майже нічого тут не руйнували: не воно було їхньою ціллю. Хоча економічні наслідки є досі. Ті ж незасіяні поля. У ліс на полювання та по гриби ходити лячно – можна натрапити на розтяжку чи навіть ворожих диверсантів.



"Раніше у нас зупинялися фермери під час збирання урожаю, мисливці. Майже всі кімнати були зайняті. Зараз поля та ліси пустують. І ми також…", – із сумом розповіла працівниця єдиного тут невеличкого готелю.

Цікаво було слухати мову місцевих: якась суміш російських, українських та білоруських слів. Люди прості, відкриті.
Назад поверталася автобусом на Київ і змогла значно більше побачити, ніж із потяга. Із вікна бачила понищені хати, руїни мосту через Десну...

Поміж тим, на понівечених огорожах помітила лайливі написи, адресовані росіянам. До прикладу, "РФ – гі*но". На деяких полях паслися корови та коні (мабуть, уже розмінували). А у гніздах незворушно сиділи лелеки. Вздовж дороги місцеві мешканці продавали садовину та городину. Життя триває…