Гортаючи якось стрічку фейсбуку, натрапила на повідомлення, що 30 березня в Paul Celan Literaturzentrum від видавництва "Книги – ХХІ" відбуватиметься презентація книги Марека Гласка "Красиві двадцятилітні". Назва зацікавила, проте головним аргументом прийти було те, що переклад здійснив письменник, літературний критик, перекладач Олександр Бойченко. Частенько відвідую заходи, які він модерує.
Одного разу стався цікавий випадок. У Чернівці приїхав письменник, назвемо його N, знайомити читачів зі своєю книгою. У залі – море люду. Ніде і яблуку впасти. Автор виглядав вельми задоволеним собою, жваво відповідаючи на запитання пана Олександра. Того творчого чоловіка тішила велелюдність. Я, трішки позловтішавшись про себе з такої самозакоханості, вирішила відволіктись. Запитую знайомого про те, що спонукало його відвідати цю подію. Той прошепотів: "Якщо чесно, то я прийшов Бойченка послухати". А моє перебування там було зумовлене тією ж метою. І впевнена, що багатьох присутніх також. І це зовсім не плюс письменнику N.
Повернусь до початку бесіди. На захід 30 березня я сходила. Було дуже цікаво й інформативно. Олександр Бойченко в тандемі з модератором Лілією Шутяк змогли представити Марека Гласка чернівецькому читачу насамперед як людину. З радощами й печалями, талантом і неможливістю його максимально реалізувати, зі складними життєвими перипетіями, які змушують інколи придумувати способи для виживання. Такий підхід до подачі автора вельми правильний, адже як можна пізнати митця, а відтак творчість, якщо очистити його життя в догоду моралі й суспільній думці, залишивши лише тінь, шаблонну словесну оболонку, котра надто легко (без жодного почування) зникне з пам’яті читача. А це навіть грішно, бо головне завдання мистецтва та його творців – привносити емоцію в цей світ. А ще людина потребує людини. Для порівняння, екзистенційного усвідомлення, яке можна осмислювати також через чужий досвід. Почутим залишилася задоволена. Купила примірник. Мені було цікаво познайомитися з цим письменником.
Отож "Красиві двадцятилітні" – своєрідна автобіографія Марека Гласка. Часове тло для її розгортання – Польща 50–60 років. Прочитавши книгу, виокремила деякі речі.
Марек Гласко про письменство
Насамперед варто сказати, що Марек Гласко говорить про несприйняття людьми правди. Вона часто викликає зворотний ефект – невіру. Потрібна "правдива вигадка". Керуючись цим переконанням, автор і пише свою книгу. Мова звучить живо, доступно й невимушено. Виглядає все так, наче Гласко зустрів близького товариша, якому хоче повідати про власне життя. Додайте біографічних фактів, доволі багато гумору, кінематографічних цитат, особливо його улюбленого Гамфрі Боґарта, літературної критики, історичних подій; приправте дрібкою вигадки… І отримаєте вельми цікаву страву про "Красивих двадцятилітніх", одним із яких колись був сам автор. Читаючи, неодноразово ловила себе на думці, що при виданні книги всі зірки зійшлося, бо манери автора й перекладача вельми схожі. Ніхто інший, окрім Олександра Бойченка, би не відчув так цього польського письменника. Обом, до речі, властивий лаконізм. Марека Гласка через це часто порівнювали з Хемінгуеєм, інколи з долею іронії й образи, що йому не подобалося. Ось що він пише про це: "… мене, наприклад, називали Гемінґвеєм із Колюшок. Той факт, що я почав писати, ще коли Гемінґвея називали в Польщі розбещувачем і співцем атомної бомби, і що читати я його не міг, оскільки не знав тоді англійської, а перестав писати, якраз коли Гемінґвея почали друкувати, – цей факт, звичайно, наші критики увагою оминули".
Було в нього й своє бачення того, хто може говорити про цінність написаного: "висловлюватися про вартість книжки може читач, інший письменник і критик, але не цензор".
Марек Гласко на початку своєї творчості отримав пораду, яку вважав дуже цінною. Письменник Неверлі якось сказав йому: "Якщо хочете щось написати, розповідайте про це. Всім. Не має значення, чи люди розумітимуть вас, чи ні. Ви просто говоріть: кожного разу, оповідаючи, ви будете змушені будувати свою історію від початку до кінця; за якийсь час ви зрозумієте, які елементи важливі, а які ні. Йдеться про те, щоб ви самі собі вміли це розповісти". Так він і робив.
Часто автори, міркуючи про досконалість того, що написали, вирішують, що треба на деякий час залишити рукописи в столі, щоб внести правки, перевірити часом. Іншої думки Гласко: "Артур Сандауер багато разів радив мені не друкувати декотрих моїх оповідань, які він читав у рукописі. Я не вважаю, що це правильно. Людина не спроможна оцінити своїх помилок, доки оповідання лежить у шухляді. Його треба опублікувати й почати за нього соромитися. Це єдина можливість навчитися чогось на майбутнє. Якщо така можливість узагалі існує".
Стосовно перспективи розвитку літератури в Польщі він говорив: "Міркуючи логічно, мало який народ має так багато шансів на добру літературу, як ми… У нас є все: нещастя, політичні вбивства, вічна окупація, доноси, злидні, розпач, пияцтво – заради Бога, чого ж нам ще треба?"
Тобто цьому чоловікові було про що писати, чим поділитися. Про це він веде свою життєву оповідь.
Про поляків і Польщу
Свою державу він любив. Як і кожен поляк. Хоч бачив багато того, що вартувало зміни й покращення. Показує це завдяки змалюванню ситуацій.
Якось йому потрібно було зробити репортаж про те, як два хлопці з інтернату вбили вихователя, який добре до них ставився. Вони бажали здійснити "ідеальне вбивство", а гроші витратити на кіно та дві пляшки вітчизняного вина. Один із юристів сказав Гласку: "Ми не можемо вимагати від них моральності, оскільки дали їм лише знання про те, як належить думати, але не сам розум. Ми обіцяли їм зростання рівня життя – натомість вони бачили невпинне зубожіння країни. Ми обіцяли їм верховенство права – і засудили єпископа Качмарека, про невинність якого знає кожна людина в Польщі. Ми обіцяли їм свободу слова і думки – а показали совєтські танки в Берліні, коли розлючені німці вже не мали більше сили мовчати. Як ми можемо вимагати від них віри в любов одного – самотнього й безкорисливого – чоловіка. Нелегко бути праведником у Гомморі". І мимоволі подумки проводжу паралелі з нашою державою, але ж у Марека Гласка йдеться про Польщу 50–60 років…
Про робітників зазначає, що вони, на відміну від американських, не грають у гральні автомати, не відвідують кіно чи театр, бо скільки є шансів потрапити всередину, коли виникне раптове бажання, без зайвої мороки? Тому, як би то не було печально, залишається лише випивка.
Пише про надмірну любов своїх земляків до всього американського. Розумів, що в той час і російське завжди досягатиме більшого успіху, ніж хороше польське. Проте бували випадки, коли земляки, перебуваючи в невигідних ситуаціях, допомагали йому. Думаю, що це підтримувало в ньому віру в співвітчизників.
Описує Гласко й різні випадки, коли доводилося викручуватися з різних ситуацій. Коли немає коштів, то можна, на його думку: симулювати божевілля (на якийсь час потрапити в теплу лікарню, де тебе ще й годуватимуть), демонструвати розчарування комунізмом (ця оповідка не підійде, таку історію не варто розпочинати, бо навіщо людям показувати, як "жест братерства перетворюється на жест самознищення"), зайнятися сутенерством (подає інструкцію, як переманити повію), обрати тиху життєву пристань (в’язницю), знайти порядну роботу (на неї ми ніколи не влаштуємося). Життя в Польщі в той час виглядає не надто безхмарним, якщо трішки навіть зіронізувати. Проте таке тло ідеальне для не менш мозаїчного та хаотичного життя Марека Гласка.
Хто він?
У "Красивих двадцятилітніх" Марек Гласко написав: "якщо до 40 не напишу доброї книжки, то візьмуся за щось інше". Цю він створив у 32, а через 3 роки його не стало.
Він у свій час був одним із тих, про кого йдеться в заголовку. Кому, як не йому, писати про початок життєвого шляху, який загалом у нього був вельми коротким.
Трішки того, що відзначила для себе: зміг опанувати 17 професій; умів завдяки своєму красномовству виплутуватися з будь-якої ситуації (зокрема уникнути військової служби); мав чудове почуття гумору, яке йому також допомагало; усе життя любив одну жінку – Ганю, після розлучення з якою "взявся не за свою справу" – написав "Кладовища" на правдивих фактах; був одружений із актрисою Сонею Ціман. До речі, щодо дружини… Перед їхнім одруженням стався один інцидент… Якось у барі до Гласка чіплялася повія. Після надмірної уваги з її боку він "згасив сигарету об її щоку". За це його ув’язнили. Після звільнення газети писали, звертаючись до Соні: "Гадаєш, тобі вдасться змінити його на краще?" Трохи пізніше Гласко прочитав, що Гамфрі Боґарт також утнув аналогічну річ. Цей факт був ще одним мазком до того, щоб скласти портрет особистості, яка вельми багатогранна.
Про свою творчість він зазначав так: "Дотепер я написав кілька десятків оповідань: читати з них я можу чотири, але не люблю жодного… І "Восьмий день", і "Наступний до раю" – це оповідання, написані десять років тому: сьогодні я не можу ні читати їх, ні навіть чути про них… Я взявся не за свою справу: написав повість "Кладовища". Повість незрілу й невдалу". Саме вигадку, за переконаннями Гласка, люди сприймають істинною, а не правду. Тому трішки придумуючи, наговорюючи, недооцінюючи, автор говорить про власну творчість, але, вважаю, сподівається протилежного сприйняття від читача. Проте наявна чимала частка самокритики. Він не міг, як на мене, ставитися до своїх творів без авторського трепету, вважаючи водночас писанину річчю, інтимнішою за ліжко.
Якось він летів у літаку зі старенькою, яка читала газету. Там було оголошення: "Маю двері від дводверної шафи, засклені, чекаю на пропозиції". Він подумав, що в цих словах більше правди про залишене ним життя, ніж у тому, що він написав на кількох сотнях сторінок.
Марек Гласко належав до покоління, яке вірило, що колись настане той час, коли можна буде сказати найважливіше слово "ні". Про молодих поляків писав: "Нові красиві двадцятилітні не знатимуть уже цих проблем: отримавши політичний притулок, вони й далі будуть лікарями, інженерами чи Бог їх там знає ким. Їм не загрожують ані злидні, ані голод, ані туга за покинутою батьківщиною, яка не змушувала їх страждати. Такі вони – ці нові красиві двадцятилітні". Чується зневіра, у моїй голові проводиться паралель. Але чи можна зневажати їх? Дискусійне питання. Усі колись були молодими, робили правильні та хибні речі. Проте зі своїми "Красивими двадцятилітніми" письменник залишив помітний слід у польській літературі. Олександр Бойченко в післямові: "… з живої легенди польської літератури Марек Гласко перетворився на вічно молодий символ польського бунту, польської трагедії і польського гонору". Також перекладач зазначає: "Щоб залишитися в літературі назавжди, не обов’язково затримуватися в ній надовго". Так і зробив Марек Гласко. А я мала право як читач, посилаючись на його слова, написати трішки про цю книгу.
8-04-2017, 21:47
0
4 175
