Почну з того, що писати про творчість Андрія Любки та й про нього самого вельми виклично. Жартома можна хіба зазначити, що ходити на презентації нових творінь чи принаймні мати хоча б одну книгу з автографом – це ледь не обов’язок кожної дівчини, яка вчиться на філологічному факультеті. Не похвалюсь ні першим, ні другим. Зазвичай потрапляю на заходи, які стосуються цього молодого автора як перекладача. А чтиво позичаю в подруг. Проте з ним пов’язано багато жартів у факультетному середовищі стосовно його холостяцької буденності. А одну з поеток, яка пише інтимну поезію, полюбляє подорожі, може похвалитися доволі чоловічим характером і виразною внутрішньою свободою, охрестили "Любкою в спідниці". Що ж підштовхнуло мене до створення цього трішки хвалебного, але й із дрібкою іронії допису?

Скажу, що динамізм автора не дозволяє охопити сферу його творчих пошуків цілком. Мене ж ця особистість і його доробок, який принаймні вдалося опрацювати, зацікавили з кількох причин. На презентаціях імпонував хід думок. Здавалося, що людина може знайти в кишені будь-який потрібний факт чи слово. Власне спостереження, що зараз більшість письменників вдаються до перекладацького ремесла, зокрема й Андрій Любка, і це йому вельми непогано вдається, а персональна манера оповіді прочитується ("Акварелі" Лідії Осталовської). Ставлення до письменства як до професії, а не хобі, заробіток завдяки ньому. Окрім цього, цей автор, як на мене, взірець чоловіка-філолога, який пречудово вміє презентувати себе та свої творіння читачу. Використовує для цього вельми чіпкі для пересічного/не надто пересічного людського вуха назви, як-от "Спати з жінками". Він чудово розуміє, що сьогодні письменник повинен бути активним дописувачем не лише в періодичних виданнях (що він також робить), а й працювати зі своєю аудиторією в соціальних мережах. Також імпонує його начитаність, бо спостерігаю обізнаність із творчими манерами багатьох авторів, проскакують специфічні слова, властиві тому чи іншому. Постійно працює над собою, над мовою. Використовує лексеми, для знання яких варто погортати словник, наприклад, сіверкий (холодний, пронизливий) чи трен. Шлейф, флейф запаху… Щодо останнього, то він, вважаю, слугує прийомом для приваблювання уваги читача. Використовувати для передачі аромату парфумів в оповіданні "Запах у лабіринті" зі збірки "Кімната для печалі" хвою, помаранч, польові квіти – потрапляти в десятку людського сприйняття завдяки концентрації та впізнаваності, які закладено в цих словах. Є чим насолодитися й зору, і слуху. І це дієві прийоми.

Отож щодо "Кімнати…" Андрія Любки. З’явилася вона завдяки видавництву "Книги – ХХІ", об’єднавши в собі 11 атмосферних оповідань, які різнотематичні, проте консолідовані відчуттям самотності та печалі. У більшості з них важливими є жінки, які здебільшого залишаються недосяжними, а відтак найдорожчими спогадами (Сімін із "Жінка та сірники", Кістка з одноіменного оповідання, Галина зі "Запаху в лабіринті"), втраченими назавжди (Лорен із "Tender is the day", Марія з "Кімнати для печалі"), вірними та мудрими (Анжела з "Коронації", Сильвія з "Королеви рами"), безмежними та божевільними у вчинках, але такими, що надихають (Марі з "Чайки над островом"), самотніми до відчаю (Магдалина з "Сім демонів Магдалини"). Одначе з’являються вони поруч чи в думках, спогадах сильних, вдумливих, мудрих чоловіків, які не застраховані від мінорних настроєвих віянь. Адже вони також плачуть, як то кажуть, але частіше внутрішньо. У кожного своя кімната для печалі.

Якщо більшість оповідань зі щойно згаданих про почуття дорослих, то "Ніч поїздом і кілька годин автобусом" і "Кістка" стосуються дитячих переживань. Перше – трагізм, спричинений долею (дитячий будинок, втрата батька, бажання побачитись, незнання невідворотного). Друге – вплив дитячих вражень на майбутні послідовні етапи дорослішання (образ ідеальної жінки).

Проте я вподобала собі історію, яка має назву "Втеча". Бажання здобути спокій, стати умиротвореним, зрозуміти сакральність святих, яка повинна бути осторонь натовпів та меркантильних повинностей. Сум за коханою жінкою, яку не повернути, змусив чоловіка шукати розраду, намагатися осмислити, розібратися з тим, що неможливо пояснити та важко осягнути. Природа сприяє головному героєві, посилаючи дощ, котрий, бувши майстерно змальованим, змушує зупинитися та розібратися з собою.

Колись читала, що самотність – найприродніший стан, який відчуває кожна людина. Завдяки використанню простих речень, які краще сприймає читач, прикінцевій інтризі та вмінню створювати настроєві та атмосферні описи авторові вдається викликати почуття та емоції. Вважаю це головним призначенням письменства, музики, малярства, інших видів мистецтв загалом. Я би сказала, що Любчину печаль читач отримує не в найсірішому її вияві. Вона радше ностальгійна.

Відчуваю, що нині більш знані письменники ризикують застрягнути в своїх темах. Андрієві Любці буде важче списатися завдяки тонкому відчуттю слова та жорстокого, але прекрасного світу цього.

Пророкую, як нікому з сучасних, на мою скромну думку, вельми успішне мистецьке майбутнє. Хай будуть уважними та активними видавництва та комітет, який вручає Нобелівську премію. Андрій Любка там був. І вже примірявся до вручення.