Скільки себе пам’ятаю, щороку на Великдень прокидаємося близько четвертої ранку, беремо звечора приготовані кошики і сонно човгаємо до церкви. У кожному другому вікні вздовж вулиці світло, але ліхтарі вперто не вмикаються. Хтось іде в темряві, більш "сучасні" – з ліхтариками на мобільних.
Церква – за невеликим пагорбом у п’яти хвилинах ходьби, тому одразу чути, як співають "Херувимів"…
Четверта ранку – саме той час, коли на звичному місці ще досить вільно, і коли вже зібралося достатньо знайомих людей на традиційні щорічні теревені. Стають кожен на своєму звичному місці: хтось під самою церквою, хтось разом з нами біля старої дзвіниці, старші – біля криниці – бо там є лавочки.
– Добрий ранок! Чи то вже треба казати "Христос воскрес?" – питає сивий сусід іншого…
– От же пахне ковбасою, так би вже їла, – каже подруга Таня, яка сумлінно тримала весь піст. Дівчина приїхала з-за кордону додому спеціально на Великдень, і таких, як вона, за її словами, був повний літак із Брюсселя.
– Тьотя вчора насмажила биточків, котлет тай поставила переді мною. Я їй кажу "Я ж пощу!" А так хочеться! – зізнається Таня.
– Я не постила, але теж вже би з’їла ковбаси, – сміючись, каже моя тезка Марина.
За годину людей вже було стільки, що кошики почали складати у два-три ряди.
Раз по раз прислухаємось до слів священика. Але численні групки людей впевнено заглушують тиху проповідь. Таке враження, що всі зібралися раз на Пасху, щоби потеревенити.
– Гай розказуй, як твої малі? – питає жінка років 40 у блакитній хустці в іншої.
– Та добре, Костя вже в садок ходить, а Сашка вчиться, старається. А чо твій Іван не йшов? – питає у відповідь інша.
Живуть обидві на сусідній вулиці: містечко мале, а більшість прихожан цієї церкви – з одного району. Вони наче й не бачаться щодня, коли пораються на грядках чи ідуть до магазину.
– Ой, а ти ж не чула, як мене мої зустріли! Ото був сюрприз, ледь не впали! Я ж не казала, що приїду, – продовжує подруга…
Зненацька лупнули дзвони, всі розмови ніби обрубали, а всі люди поспіхом почали перехрещуватися. Священик почав читати святкове звернення Епіфанія, вздовж рядів чепурних прихожан почали ходити юнаки з ящиками: збирають паски, крашанки, хто що дасть.
З боку воріт з’явилося двоє хлопців і дівчина у військовій формі з невеликим кошиком. У всіх зелені берети прикордонників, в одного в руках – ікона Божої матері "Семистрільної". За ними вервечкою підтягнулося ще з десяток військових. Паламар показав їм почесне місце – біля криниці, де освячуватимуть воду.
– Ой, дивись, які гарні хлопчики? Кому тут треба женихів, дівчата? – заливаючись сміхом, каже жінка середніх років з короткою стрижкою. Її подружки підхоплюють посмішки.
Вже добряче світає, і нарешті процесія виходить із церкви. Згодом підтягується священик й урочисто оголошує: щойно привезли Благодатний вогонь.
– О, треба буде прийти з лампадкою, то є дуже добре, коли він у хаті, – каже жінка поруч.
До солдатів приносять великий ящик, повний яєць і такий же – пасок. Раз по раз підходять люди і теж дають пакети з овочами та випічкою.
Священик провів обряд над водою: його помічники беруть чотири путні з водою і йдуть за ним.
– Хоч би пішов у наш бік, щоб не чекати довго, – каже мамі сусідська дівчинка. Мабуть, щиро просила, бо процесія таки посунула спершу до нашої групи біля дзвіниці.
Отут починається мій улюблений момент: "йой", "юх" і регіт, під які священик кропить всіх і все, безупину вигукуючи "Христос воскрес!" Поливає добряче: всі ніби під зливою побували.
– Ого, добряче влив. Це тому, що я три роки в церкві не була, – сміючись, каже подруга, а інша тим часом протирає мокрі окуляри.
– Ану її ще трошки влийте! – десь подалі просить чоловік у кашкеті і натовп заливається черговою хвилею сміху і радісного йойкання. – Христос воскрес! Воістину воскрес!
Марина Кавкало
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
