"Я не хочу стріляти в російського солдата"

На вулицях і в громадському транспорті люди запитують одне в одного: чи буде війна? І безпорадно розводять руками, не знаходячи відповіді.

Мій син, який зараз служить в армії на Житомирщині, зателефонував мені й сказав: "Мамо, я не хочу стріляти в російського солдата", – тремтячим голосом розповідає жінка в тролейбусі. – Я його запитую: "А якщо він почне стріляти в тебе, то що будеш робити?" А він мені: "Не знаю, мамо. Ми всі тут не знаємо, що будемо робити". Я теж не хочу, щоб мій син став убивцею. Тепер молюся за російських солдатів, щоби Бог дав їм розуму не стріляти в наших дітей. Бо в них теж є матері, які чекають на них – живих, а не в труні.

Чому росіяни так знущаються над нашими військовими в Криму? Серця в них немає. Як дивилася по телевізору, що вони там чинять, то хотілося бігти туди, – зітхає молода жінка. – Кинули наших солдатів напризволяще, ще й називають героями, пишаються ними. А які вони герої? Вони мученики, яких оточили з усіх боків, а допомогти нікому. Доки політики радяться, що робити, треба жінкам з усієї України їхати до Криму, стати живим ланцюгом між військовими і не дозволити початися війні. Я готова їхати туди хоч зараз.

А я пішов і записався у військкоматі, що хочу захищати Україну, – каже чоловік літнього віку. – Колись служив в армії з росіянами, білорусами, казахами, узбеками. Ніколи не думав, що доведеться з ними воювати. Росіяни можуть завоювати Крим, але назавжди втратять нашу дружбу. З такими "друзями" і ворогів не треба.

Путін не визнає нашої революції, нашого Майдану, нашого Уряду. Каже, що це антиконституційний переворот і силове захоплення влади, яку потрібно знову віддати Януковичу, – обурюється російською мовою молодий хлопець з навушниками у вухах. – Тоді Жовтневу революцію 1917 року теж можна вважати антиконституційним переворотом. І Путін повинен віддати своє президентство комусь із династії Романових.

Слухаючи ці розмови, я подумала про свою колишню співробітницю. Її син – офіцер української армії – зараз перебуває в Криму на одному з військових аеродромів, заблокованому російськими солдатами. Жінка зачинилася у своєму будинку, вимкнула телевізор і радіо. Ні з ким не хоче спілкуватися. Каже, що не може, бо їй страшенно боляче розповідати про сина, боїться, що в неї розірветься серце. Лічить хвилини і чекає телефонного дзвінка від нього.

Зараз тисячі українських матерів чекають на телефонні дзвінки від своїх синів, які служать: "У мене все добре, мамо, не плач".