«Візьміть мене біля себе». Блог Надії Будної

Уперше після майже чотирьох місяців домашнього карантину вирішила поїхати в редакційний офіс. На крайній зупинці мікрорайону "Гравітон" зібралося кілька десятків людей різного віку в очікуванні громадського транспорту. Більшість – без масок. У декого вона висить на підборідді. Дехто тримає зіжмакану маску в спітнілих руках або в кишені, витягуючи її, коли заходить до тролейбуса або автобуса.

Підходить молода жінка, запитує: "Ви остання?" Виявилося, що треба ставати у чергу. Це приємно здивувало. Нарешті! Ось вона цивілізація!



Людей на зупинці стає все більше. Під’їжджає жовтий тролейбус дев’ятого маршруту. З передніх дверей виходить кондукторка, дивується: "Ого, скільки вас назбиралося. Де я стільки поміщу?" Каже водієві, щоби відчинив ще й середні двері. І тут всі вмить кинулися до тролейбуса.

"Дивіться, так чемно стояли в черзі, а потім розлетілися", – говорить чоловік літнього віку. Крізь вікна видно, що пасажири не лише зайняли всі сидячі місця, а й стоять тісно одне біля одного. Я не ризикнула зайти у переповнений тролейбус.

Пощастило, що через деякий час під’їхав автобус 34-го маршруту. Пасажири швидко зайняли всі сидячі місця, стоячих не було. Надалі водій взагалі не зупинявся, хоча люди на зупинках махали йому руками, кричали.

"Таке спостерігається щодня, я постійно запізнююся на роботу, – говорить Ігор Скільський, завідувач відділу природи краєзнавчого музею. – На зупинці, що на вулиці Руській навпроти училища, неможливо сісти ні в тролейбус, ні в автобус. Вони просто не зупиняються, бо всі сидячі місця займають ще на першій зупинці. Доводиться йти пішки до центру, а це займає багато часу. Думаю, треба, щоби кілька тролейбусів та автобусів забирали пасажирів з інших зупинок".

"Я щодня їжджу на роботу тролейбусом дев’ятого маршруту. Він і так був завантажений, а тут ще й приєдналися пасажири, які раніше їздили другим маршрутом по вулиці Руській, – розповіла пані Леся. – Мені щастить, що сідаю на першій зупинці. Тут пасажири здебільшого займають всі сидячі місця, отож на інших зупинках водії майже не зупиняються".

Поверталася додому вже дев’ятим тролейбусом. На Соборній площі стала в довгу чергу. Цього разу кондуктор – громіздкий чоловік – пропускав пасажирів через передні двері, брав гроші і давав квитки. Час від часу зазирав усередину і запитував: "Вільні місця ще є?" "Є ще чотири, три, два!" – дружно кричали пасажири. "Все, більше нікого не беру", – зробив висновок кондуктор. На зупинці залишилося з десяток людей. "Мені дуже треба. Візьміть біля себе", – просила одна жінка водія. "Та не можу я взяти вас в кабіну – заборонено", – виправдовувався той.

На наступній зупинці вийшов один пасажир. "Візьміть мене, бо вже давно чекаю з двома онуками", – протиснулася до дверей літня жінка. "Є лише одне місце, а вас аж троє", – пояснив кондуктор. "Я візьму дітей на коліна", – пообіцяла бабуся. Зрештою водій таки пустив її з онуками. І таке повторялося на багатьох зупинках.

"Зараз стало ще важче добиратися на роботу", – запевнила моя знайома. І я в цьому теж переконалася…

Надія БУДНА

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram