Ніч у музеї Черноуців із мумією Митра Фірташа. Блог Мостіпаки

В Черноуцях сими днями стався прорив. Но не тіко гі…на, води, тепла і газу. Но і прорив, якого чекали, не помню кіко. Прорив на культурному хронті.

***



Сего знамєнатєльного тижня – першого знаменатєльного після проголошення Австро-Угорської імперії Франца-Йосипа і Сісі – кумірів Сірожі-губернатора, сталося диво-чюдо – наші музеї стали приймати православних, греко-католиків і еммануїлів до 20.00. Тіпа для підйому культури і пріобщєнія народу до наслєдія. Ну і народ повалив. Сам видів, як коло краєзнавчого музєуму стояло чоловік троє. Дві начальниці з ОДА і якесь чюдо з облради. Для обзора експозиції. Їх встрічали чи то штири, чи то шішть цьоць преклоних годов – хранітєлі тайн і сокровіщ. Вопшим, таке.

Но то не саме главне. Главне - всьо сталося на Тралці. В одній отдєльно взятій квартирі. Там єден поважний газда – в піжамці з гноміками в ковпаках із гербами Клягенфурта і тапочках сінього цвєта з жовтими помпончиками… Вопшим, шось си з ним стало. І тої ночі єго викинуло в двір бувшого Православного фонду Буковини - з парашютом. Надувним. Чи з матрацом. Вопшим, повна інсталяція, інтерактів і научно-тєнічєски-культурна революція сталася в музєумі. Тута і началося. Путєшєствіє Сірожі по знакомим, но і не дуже, мєстам. Такого чюда Сірожа не видів ніколи – з момєнта, відколи на него зійшла звєзда "Чорного хреста".

***

Вопшим, як оказалося, трєбованіє Сірожі перетворити наш краєзнавчєский музєум в чюдо тіпа, як під центральною історічєскою площею Кракова, куди той дивний польський нарід зарив 10 лямів євро і п’єть років тєжкого труда, в нас ся стало просто так – вітром надуло. У ліве вухо. Ну і ше в деякі мєста, які в чєловєчєскому організмі часто бувають порожніми в силу природного дефіциту кисню і азоту й ізобілія метану й сірководню.



Ну, вопшим, таке. Як оказалося, Сірожа оказався в оказії – себто в музєумі, який він собирався рехформірувати, але то рехформірувалося само по собі. Так шо у тапочках патріотічєского цвєта і піжамці цвєта глобалістічєско-європєїстічєского наш губернатор із надувного парашюта опинився в прєдбанніку музєума. Ну і вилупив лупала.

Тіпа, з якого, нафіг, пєрєпугу, я тута? Шо за хринь, тіпа? Каменюки, сходи, кошмар, запустєніє… Ніякого гламуру, кніжіц із картінками й чудес. Сараку. Ні єдного тобі Салагора. Но тута з-за сходів якесь почало лізти. Сірожа аж присів. В позі чи то вольної, чи класічєскої борби – тіпа, шас как дам. Но то, шо лізло, воно було якесь таке рідне, тепле і миле, шо в Сірожі аж в піжамі з австро-угорськими гномиками потепліло і помнєкло.

"Інсталяція, синку, й інтерактів", - буркнуло на стіні шось таке бородате із запахом газу, тепличних вогирків і фітофторозу від зниклих у тємєні віків полів із помідорами. А казало воно то з такою рідною й звичною інтонацією, як "Ранок на телеканалі "Інтер".

Тута Сірожа і почав випрямлятися в повний рост. А з трохи нагнутої пози чи то класічєскої, чи то вільної борби, він став набувати традіціонного позьорско-місіонєрского образа "а ля Рік Реннер".

Сірожа нарешті поняв. Тута, в музєумі, всі свої. І всі – за рехформіровніє музєумів. Но сей – з бородою - найбільше. Бо він сам – вже почті музєумний експонат. Як для наших патріархально-аграрних крайов – вєсьма рєдкосний. Но такий милий і добрий, що без него і єго младших холопів ніяким рєхформатором музєумів Сірожа би ніколи не став. А тим більше усяким там губєрнатором і просто начальніком декількох сотень сарачєток, яким більше нема де і шо робити. Та й таке.

Вопшим, пішов Сірожа за тим, шо зо стіни вилізло, бородатим. І кіко йшов, то кіко єму й здавалося, шо він то чюдо вікдись знає. І тута та бородата мумія буркнула: "Пацан, ти шо горбатого лєпіш? Я тебе корміл, поїл, я тебе, пацан, і танцувати буду. Но пока я танцувати тебе не хочу. В мене – затяжной вальс-фокстрот, гопак і танго в обнімку з ФБР. Так що окстісь, і тихо сапай городи по музєумах. А я тобі скажу, хто і де тута – свій пацан. Аби ти, Кутузов єтакій, ніц не переплутав – я тобі не Салагор – туфту бумагопісатєльску спонсірувати не буду". Йой! Мамачкі! Сірожа знов присів в позє вольної борби: "Митре Васильовичу, то ви?" "Агій! Шо за телепень. То не я. То мумія моя. Видиш, що ФБР із людями робить"

Так і почалася екскурсія, яка оприділила житіє нашого регіона, якшо не на віка, то точно на кілька дєсятілєтій.

***

Так Сірожа попав в інтерактівний зал музєумної слави бувшого Православного фонду Буковини.

"Диви, Сірожа, - буркнуло велике чюдо-мумія з бородою. – Отсе, зал, посвіщонний мені. Ну, ти ж понімаєш, Якби я в 90-х не продавав жвачки, не мінєв консєрви в якийсь Туркестан і не ходив коло "Черемоша" (а був я видний хлоп-самєц), то ніякий Юра, Віталька, Оксанка, Вася, а тим більше ти, ніколи ніким би не стали. Хотя, тим, ким ви стали, ви тоже би не були. Така жізнь. Жєстяк. Цємєнт в тазіку мєдному разом із капцями, як вчив мене Семьон Юдкович".

Вон видиш, та консєрва, шо си здула? То ми нев кормили брацкій туркєстанскій нарід. Вижили, гади. А он то бушлат, в якій я жвачки "Турбо" продавав. А то віник із сауни. Дєвочки мені парили хребта. А то – пластікова копія бутерброда, які я тиждень жер, аби до Юдковича попасти. А то вон вонюча труба – то щастя моє. З нев чєловєком став. І вас, лайдаків, людями поробив, а то би й дотепер картінки з Бубою збирав.

А так чєловєком став. Губернатор. Мощ. Перший чєловєк в області після нас всіх. А он то вогирків пластікових ящик, то я в сєльске хазяйство подався.

Ностальджі замордувала. Згадав, як розсаду і помідори на базар в Заліщики возив. А шо то ти, Сірожа, там умнічаєш коло стенду? Діпломи мої розглядаєш? Брось, синок. То ліпа. Пара баксів. Сауна дорожче. Знанія - то канєшно сила, но труба вонюча з газом – то кручє атомної бомби. В зимі - то весь мір у твоїх ног. Ех. Кромє ФБР. Сі гади чогось не мерзнуть. І вогирки наші не їдять. То нема чим їх і стравити. Но ми ше поборемося, подригаємося, як таракани від діхлофосу. Не таких виділи. Сірожа від ізумлєнія аж став вірити, шо він губернатор.

Аж тута мумія поперлася в тьомний такий зальчик, звідки йшов дим і пахло чимсь таким, як із кутка кладовки, що за кабінетом губернатора. То хотіли вивітрити і сам народний губернатор Сірожа, і троє єго антінародних попєрєдніків, но то си не вивітрювало. І тута Сірожа поняв, шо то за зальчик. Скромний такий. Із дуже странними експонатами. Флєшка з гербами – без содєржімого. Консєрвна баночка з окурками.

Закусь до флєшки – три крекера цибулевих. Чучєло єндика. Флєшка пластикова води лєчєбної від всяких навроків. На стіні висіло табло "Князь всія Буковини і Бесарабії", шінєль полку крємльовскої охрани. Освіщала то всьо странна така люстра з вісюльками з стікляшок, які тепер можна здибати хіба на "Зєльоній блошці". "Вот, Сірожа, - сказала чюдо-мумія. – Се – Міша. Мій чєловєк. Він мені кіко винен, шо буде тута від мене за вами наглядати ше років триста.
Прямо з сеї зали і з сею баночкою від консерви. І не дай тоб,і боже, Сірожа, тута самодєятєльностью заніматися. Враз підеш картінки збирати".

***

"А тепер йди, Сірожа, далі сам. Там – всьо знакомі тобі прізраки, мумії і проча мєстна жівность. Нічо інтєрєсного", - буркнула чюдо-мумія і звично пірнула у вонючу трубу.

Далі Сірожа став інтерактівно блудити всяки інсталяціями і дивуватися, як то тако за одну ніч музєум, куди він збирався закопати мільйони всяких мєстних лохів, сам став тим, про шо він мєчтав усю свою сознатєльну і неосознану жізнь. "Чюдо є", - подумав Сірожа. "Є, є", - звично відгукнулося ехо з вонючої труби. А попереду ше були всякі інтерактівні відєнія, інсталяції і чудеса.

Приміром, посеред старої площі стояв казан, в якому якесь розовощоке чюдо щось колотило, мішало і то всьо там булькало. То всьо булькало і пахло так, шо шлейф сего тягнувся далеко за межі – аж до штаб-квартіри ЄБРР до Лондона і навіть до Кремля. А то всьо мішало і колотило. Колотило і мішало. І шось туди сипало, аби то не пахнуло. А воно всьо пахнуло і пахнуло – і всьо єдним і тим самим. І шо би то розовощоке не мішало, а всьо в него виходило єдно – як в Совєцькім Союзі зі всього виходив автомат Калашнікова. І кіко би чого не сипало, а всьо було єдно. Судьба. І навіть на себе всяких пахощів сипало. А всьо і там було єдно. Шо ж то за біда, подумав Сірожа. Невже ніц змінити не можна?

"Ніц не можна, судьба", - сказала судьба. Но… Коло того всього ходила купа всякого люду. І почті каждому то розовощоке того, шо колотило і мішало, сипало в мисочку. І братьям по партії, і колегам-депутатам, й ізбіратєлям-лохам. І каждий із тої мисочки сьорбав то, шо пахнуло, і шо було присипано всякими порошками. І почті каждий був доволєн. "Чюдо. О Боже, чюдо", - подумав Сірожа.

"Чюдо, то чюдо, а бабла кіко", - буркнуло розовощоке і з потрійною силою кинулося далі мішати, колотити і бовтати в казані.

І тут шось блиснуло і гримнуло й Сірожа проснувся. В піжамі з гномиками і в тапочках з помпончиками. Посеред музєуму, який нагадував старі дворянські усадьби, описані Гоголем в "Мертвих душах". У кутку сего музєуму тулилися декілька бабушєк і жіночок – хранітєльніц наслєдія.

"Будемо робити інтерактів й інсталяцію", - зажог Сірожа серця хранітєльніц.

"А можна трошки грошей", - несміло спитала якась із бабушек.

"Як можна культурно-історічєске наслєдіє міняти на якість тлінні купюри?", - ріторічєски-пафосно прорік Сірожа, оглядаючись на всі боки, чи не пише його якесь "ЧП".

Но так рано – в 12.00, губасті дівки ше спали. Но під дверима музєуму вже товклися страждущі і жаждущі приобщитися до наслєдія індивідууми. Правда, стояли вони коло машини, де щос наливали. І коло великої чугунної попільниці. Но до музєуму, культури і наслєдія їм лишалося зробити один крок – із тьомного прошлого в свєтлу інсталяцію й інтерактів.

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram