Як я їздив за границю, а вдома вже ждали. Блог Мостіпаки

Заграниця воно таке – всьо таки страшно. Бо не вдома. Шось балакают не то. І главне, гроші не ті ходють. Нє. Мужики на них тоже є. Але більше без шапок. А наші всі більше в шапках. Зимно в нас.

***



Вопшим, вибравси я за границю, аби вітер трохи голову продув.

В смислі видув з неї всяке черновіцко-європейське, себто калинівське, гі…но, шо тут скрізь літає. Нічо. Свободний вітер тої Європи таки зробив своє чорне діло. Багато шо видув. І гі..но тоже. Того, коли вернувси, то пару днів ходив і сам до себе трохи ржав. А то і не трохи. То була не істєріка. Просто собі трохи ржав із нашого веселого і безпосереднього, що розові слони, народу.

А як знов вдома вчув такі рідні, ніби вони зо мнов сплят щоночі, "бешлей, тоня, продан, каспрук", а в тілівізірі дівку губасту на "дискусії" якихось двох телепнів ввидів, а з другого тілівізіра виліз наш глава держави – без ЗЕленого поняття, шо він каже, то поняв, шо щастя таки є. Тут воно. На дівані і коло тілівізіра.

А ше поняв, що ми на правильній дорозі. Но дуже довгій. А най її! Я в свої 53 її точно не пройду. Не то шо до Мілану, а навіть і до Будапешту. Сараку, але шо робити? Траба далі жити. Будущим. І помалу тако наш народ копати під зад, якщо не в бік Будапешту, то хоча би в бік Букурешту. Аби кудись йшов. І якшо по дорозі тако загубимо "тоньовасю", а з воза десь випаде "бешлей", то шо робити? Іздєржки євроінтеграції мусять бути. Бо кажда дорога має бути чимсь вимощена. Де базальтом, де вапняком, де мармуром, а де і чимсь май мнєкшим, но полєзним для утрамбовки.

***

Не буду переказувати всякі впєчатлєнія – тіпа дорога рівна в шість полос, а на тротуарі ні єден пес си не вс…ав (хотя їх там гет багато). Ну і про пам’ятніки всякі тоже – тіпа про Джульєту з блищичими бронзовими циц…ми від безсоромних туристів чи про лева з крилами, но з каменюки. Ну всякі там чудеса є. Архітектурні. Но як казала ми єдна мєстна журналістка, тра родіну любити, бо і в нас тоже є шо показати. То я вже й си встидаю щось казати, аби не накликати праведний гнів домашніх патрійотів. І тепер навіть на псячі каки на тротуарі кажу: "Мой, мой, яке файне, натуральне, без ГМО".

Так вот. Про впєчатлєнія за границьов.

Якщо дивитися з оптімізмом в будуще нашого народа і государства, то словаки на границі, то шось таке дуже рідне і близьке, як наші гуцули на грибах чи афинах. "Добри ден!" і ні слова більше. Ні тобі, куди йти, ні тим більше, де гриби. Тіко без шапок-вовнєнок і камізельок. Всьо ж таки на службі в государства свого. А чи ти тамо стоїш годину, чи десять, то то таке. "Добри ден!", вопшим, хоч то вже була глупа, шо їх ліси зо смереками, ніч. О. Тепер я поняв, хто винен, шо ми там стирчали 10 годин. Смереки. Їх дурманящий запах єднає наших гуцулів і їхніх словаків. Того так і виходит, що як "Добри ден!", то "Добри ден!".

Мадяри, то вже тово. Європа. Почті на всі сто. Но трохи ше нє. Ну який то мадяр, аби трохи тово – не євровциганити шось. От пішли ми на дегустацію. Вінішка бухнути. Так нічо вінішко. Ну а на закусь гуляш. То ж то навіть не мадяр знає, а каждий бурят, шо гуляш, то така штука, де ложка, чи то вона дерев’янна, чи китайська нержавєйка, а стояти мусит. І шо? А нічо. В тих мадярів на дегустації ложка плавала, шо шаланда без кефалі в шторм. І в єден бік баняка, і в другий. Бо як же братів по бувшому соцтабору на жмені фасуль і шматку свинятини не надурити? Святе діло. Видий, сам Іштван благословив. Зато паприки… Жери на всьой писок. Як ти очі не вилізуть і всі шмарклі з носа не вискочать… Вопшим таке. Такі традиції. Мадярів. Бо їх колись всі обідили. Не ми ж одні страдальці. Но то довга історія…

Далі Верона. То село, де си вродили, жили і си влюбили Ромео і Джульєта. Село завбільшки з Черновіци – по насєлєнію їх італійському. Себто, на єдного черновіцкого приходиться єден веронець і навпаки. Таке. Стоїть бронзова Джульєта з блищичими циц…ами. Коло неї купа народу з тіліфонами і фотіками. І мацают. І мацают. І шо ті гіди не просють, тіпа не мацайте, бо вже й так блищиче, а вони всьо мацают. Всі хотять любві. Думают, шо від того мацання вона якщо не прибуде, то си не збавит. Дехто так вигладжує, що та бронза, аж пищить. Вопшим, страдає і народ, і бронза, а бюджету- копійка. Хитро. Я не мацав. Бо си встидав. А вот Ромео нема. Хата єго є. Двері в хаті є. Вікна є. Зо ставнями, як положено було колись. А Ромео нема. Мужчіна. Як си женити, то втік. А Джульєту мацают.

То таке. Історія, література, Шекспір, Данте, легенди, вєчность, амфітіятр римський – із звьоздами опери і класіки за 35 євро (Халявіще!!!!, то вам навіть не "Слуга народу"). Но я тако, як хитра така пика, то си думаю. Ну не може таке завелике село як Черновці, жити з єдних циц..к Джульєти, опери Верді, церкви Свєтої Насті і усипальниці "Великому Псу" (так їх якогось главного городського начальніка звали 600 років тому). То тако став си розглядати. О, людоньки. А на всі боки від тої Верони – ше по 5-10 кільометрів всяких заводів, складів, центрів – і всьо нове – без лободи на дахах. Вот так. А ви кажете, Джульєта, Джульєта. Турісти. Работать нада.

Но то ше не всьо. Почті вся дорога з Верони до Мілана, а то 150 кілометрів – тоже по двох боках всьо заводи, склади, центри і всяка така штука. І всьо нове і робоче. Без єдної лободи. То як хто си не знав, як виглядає восьма економіка світу, то хай поїде і гляне. Аби не думав, шо як мама звідти прислала макаронів і пармезану, то вже вся Італія. Вопшим, работать нада.

Но то ше тоже не всьо. Тіко в Мілані я переконався, шо між нашими народами є шось обще. І недаремно наші туди валять табунами і там приживаються. Бо тіко італійці додумалися під кафедральним готичним собором і замком Сфорца прокласти метро. То тепер в соборі трохи тече, а в замку трохи трясе. Но нічо. В італійців того добра багато. Може, як то впаде, то під ним ще шось відкопають. Май, імператора якогось.

Нє. Мілан жутко багатий. Я де не ландав, а я тако трохи дес світом ландав, то багатшого города не здибав. Так шо люде там щось таки роблять. Ну моду всяку показують. Тако дивишся, то ніби воно нічо – таке як на Калинці, а підійдеш до вітрини, а там, о Господи, тищу євро, а то й дві і три. І покази всякі того. Гламур. Тако йдеш коло готелю, а там вже папараці на скутерах в засаді. І гості валять табунами з всяких феррарі. Всьо за п’єть, а то й за десіть тищ євро на них висить. І шо прикольно. Тако ззаду дивишся чи збоку – дівка. А спереду зайдеш – баба. Ззаду - дівка, а спереду - баба. А в нас часом наоборот – тортіки дешеві. Шок і блєск. Мілан. І ніхто ніц нікого не ганяє. Трохи відгородили шнурком від роззяв і стій си, роззяво, дивися, як люде живуть. Аби жаба давила. Видно, жаба, то таки не італійська тварина, що їм її не шкода. Бо таке блищиче всьо і з чічками, як в тілівізорі. То таки дусить тварюка погана.

Но нічо так не радує справжнього українця, як здибати там такого самого, або таку саму. Наші люде, то лучше пінгвінів. Шо ті, шо ті ніякій еволюції не підвладні. Хотя, як пінгвіна з морозів переселиш у тепло, то получе тепловий удар і здохне. А як українку переселиш під Мілан, то вона там такою си лишит, я то і Черновіцах, чи Кіцмані. То таке ми в готелі здибали. Воно вранці як вздріло нас – рідних, на сніданку, як розкрило писок, то я враз себе відчув навіть не на Красноармєйському, а на Красногвардєйському базарі. І верещало, і верещало. Тіпа, і "я тут єдна, не розірвуся", і "кавомашину не трогати", і "сідайте, зари донесут", а після всього "траба мене уважати". Но! Тута зайшов італьянець. Якийсь хлопчина в шортах і бейсболці. І враз то верескливе преобразилося. "Сі, сіньйор, сі, сі, сі, сі… Граці, граці… Бубубубу… Йо ма йо…". І шо тута скажеш.. Наш народ таки безсмертний. Но за границьов буду його обходити. Бо раптом воно "єдна і си не розірве".

***

А далі я вернувся додому. Такево. Дурне. Став дорогою з Берегово до Сколе щитати заводи. Нащитав дві купи дощок, штири купи дров, дві копиці заправок і три копиці генделиків – тіпа бухнути-закусити на дорожку. Економіка, вопшим. Ну то таке. Будемо розвиватися. Скоро. Зразу в діджіталізацію. А то мою мобілку переключило назад на український час, аж через півдня після приїзду до Львова. Видно, вже списали було гражданіна – єдним більше, єдним менше, а він си вернув. От біда.

Привезли нас посеред ночі до Львова. В П’ємонт, так сказати, нації, держави, патрійотизму. Но про то не знала наша жєлізна дорога. Нє. Вона, канєшно, знала, що когось звідкись возють до неї ночами. Но де ж їй знати, що Львів, то П’ємонт нації і держави і наші західні жєлізнодорожні ворота на виход і на вход. То й таке. Лямпочки там на вокзалі світять так, що сліпому видніше. Касірки в два часа ночі ходють із кас на обід.

Безплатний зал "для народу" нагадує лєжбіщє двоногих, які всі слабі на ночне нєдєржаніє і при сему забувають вставати і скидати штани. В гламур-зал (той, шо за рогом від мужеського туалєту) вхід безплатно тіко обладатєлям білетів у спальні вагони. З всіх решту – 30 грн година. Єстєствєнно, на знак протесту ніхто туди не йде, а сидить на сумках під залом і блимає ліловим глазом на декількох щасливих обладатєлів місць у спальних вагонах. Я ж згадав, шо колись читав "Хатинку дядька Тома" і пішов шукати зали "для чорних", але ніц, кроми ше декількох блаженно посапуючих у закутках тіл із ночним нєдєржанієм і стойким запахом, не виявив. І тут почувався голосний крик душі, який уособлює весь наш народ і державу: "Скажіть будь-ласка, що мені з цими білетами робити, блядь!". Далі почалися гучні калатання у вікна до касірок, чергового, довідкової і прочих. То дві харків’янки вимагали повернути їм гроші за квитки, бо… На вокзалі ніхто не оголосив, що прибув і відбув їх поїзд. Бо, коли той поїзд прибував і відбував, та, хто мала оголошувати, пішла обідати. Було десь 02.40. Вопшим, час обіду. Далі почали через той геволт шукати поліцію. Поліція, єстєствєнно, так і не появилася. Так шо харків’янкам таки віддали гроші. І продали нові білєти. На другу годину дня.

А далі було щєстя. Ми сіли в поїзд "Білгород-Дністровський – Чернівці". Не знаю, де єго знайшли, но воно їхало. В білетах нам вписали "напітки" замість постілі. То в вагоні ми хотіли купити постіль. Нам її продали. Одну – на трьох. Мені дістався рушник. Та коли вранці я пішов з ним си мити, то рушник там був ні до чого. На него в мене просто не хватало рук. Бо ся жєлізяка, як я заліз в туалєто-умивальнік, стала тормозити. То я не знав, за що тими двома руками си хапати і шо в мене главне. Ну вопшим, за шо си вхопив, за то і си вхопив. Рушника в сему списку точно не було. Далі нам подали положений по білету напіток "Лісма". Єго тра було випити скоро, аби стакан в такт руху жєлізяки не калатав довго по зубах, бо коронки і пломби таки дорогі, зарази.

Так ми прибули в славні Черновіци. Був ранок вівторка. Шо странно, город наш мене пріятно здивував. Бєднєнькій, облуплєнькій, але більш-менш чістєнькій. То я си тако подумав, шо то слєдствіє того, що були вихідні і єго не встигли зас…ти. Звідси логіческий вивод: менше народу – не завжди на хуже. А часом навіть тако навпаки.

А вот начальнику жєлізної дороги я би точно ше зарплату накинув. Кіко в него там на місяць? Мільйон? В Польщі більше? Та як ми посміли. Обідити такого поважного газдуна.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram