Та зачекав, кого висунуть партії мажоритарними кандидатами. Сподівання перевершили всі очікування. Чомусь згадалися слова Ліни Костенко: "Грядущий хам вже навіть не гряде. Уже він сам в грядуще нас веде".
Ви десь бачили країну, щоби опозиція в ній за суттю відрізнялася від влади – попередньої і нинішньої - лише кольором прапора, а за реноме – як щур від морської свинки. Обидва ж бо – гризуни. Вся справа – у піарі. Щоправда, він по-різному діє на різні групи виборців. Наприклад, на сході і півдні – "ЄС" - щур, а "Оппоплатформа" - морська свинка. На заході – навпаки. Раніше таку роль виконували інші спаринг-партнери – "Наша Україна" - КПУ, Партія регіонів – Об’єднана опозиція. Така діалектика. Українська. Або країн, що не розвиваються, а застигли в соціально-політичному болоті. Російською це соціально-політичне болото називається "безвременье". Українською звучить не так "смачно" - безчасся.
***
Так от. На цих виборах у нас теж є опозиція. Вірніше, те, що нею називається. Для проукраїнського виборця і навіть частини малоросів – це прокремлівське мракобісся і "агенти Путіна" - "Опозиційна платформа – За життя" та її менш вдалий (поки що) брат "Опозиційний блок".
Більш рейтингових "агентів Путіна" веде до парламенту сам його кум – Віктор Медведчук. Перед тим його зірковий час був у 2002 році, коли він нарізав на екранах телевізорів перець на кухні. Проект із нарізання перцю називався СДПУ(О). До соціал-демократії вона мала таке ж відношення, як морська свинка – до моря. Втім, завдяки телевізору, своїх 6% набрала.
З того часу безперервні революційні, міжкланові і родоплемінні політичні потрясіння відсунули Медведчука в тінь. Хоча, як дрібніший акціонер і партнер він засовував своїх то в Партію регіонів, то в "Батьківщину", то в проекти, які з великим гуркотом провалювалися, бо партійну касу крали ще на виїзді з Києва – ділили прямо на вокзалі.
Тепер же Медведчук відчув, що його час настав. Можливо, останній час. До речі, Медведчук дуже живуча політична тварина і один із небагатьох політичних бариг із тактичним і стратегічним мисленням. Тобто, в наших умовах він здатний прораховувати кроки на 3-5 років наперед. Чого не скажеш ні про "не наших", які продуділи свій базовий Донбас у дудки, ні про "наших" патріотів, завданням яких завжди було "здоїти" на бабло "не наших", але при цьому не втратити колір вишиванок.
Медведчук і його дивні попутники Рабинович, Бойко і Льовочкін із Фірташем глибоко чхати хотіли на ще більш нещасне і дезорієнтоване, ніж на заході, населення прифронтових Донеччини і Луганщини, а також інших регіонів сходу і півдня. Як і глибоко чхали на його проросійські чи малоросійські настрої, проросійську церкву, українсько-російський суржик, бажання миру за будь-яку ціну і ще більшої халяви, ніж її хочуть у Галичині чи Буковині. Вони –бариги. Навіть не бізнесмени, бо бізнесмен щось продукує. Бариги ж просто ділять те, що випало з рук інших бариг. В даному випадку з рук бариг-невдах із Партії регіонів, частина з яких опинилася в еміграції, а частина зібралася в маленькому акціонерному товаристві Ахметова "Опоблок". Просто "Опоплатформі" тимчасово більше пощастило. У неї є кнопка "Інтера", переконливий брехун Рабинович і вічно щось ремигаючий Бойко, трохи схожий за риторикою і рівнем розвитку на пізнього Януковича. Нічого цього в "Опоблоку" нема. Лише глухонімий Вілкул в окулярах – такий собі ботан із робітничих кварталів індустріального постсовка. А двох ботанів із підворіття східна Україна не витримає. Є вже Зеленський.
Загалом, всі тут при справах. Медведчук капіталізує звання "кум Путіна" в декілька років політико-бізнесових дивідендів. Рабинович вже все капіталізував у продаж розкрученої собою партії і місце у списку, а далі на все чхати хотів. У Бойка – зоряний час, бо особистий рейтинг дає змогу і підзаробити, і не опинитися в еміграції. Льовочкін – це як коричневий голландський слимак, який розмножився в Україні, бо вона бідна і пестициди їй не по кишені.
Тобто, тимчасовий такий союз орала, сапи, граблів, лома, сокири і лопати від снігу, які здатні заробити кожне на себе, але чхати глибоко хотіло не лише на тих, хто їх обере, в надії, що вони "вернуть все в зад", але й на партнера по цій дивній "агенції Путіна".
Хоча, не сумнівайтеся, як Путін дасть гроші на "правоє дєло", то їх теж вкрадуть. Ще на Хуторі Михайлівському. Що не може не радувати.
Як і не може не радувати і те, що глухонімий Вілкул на фоні цієї "зграї товаришів", що розбіжаться за першим же свистком чи то небезпеки, чи вигоди, і подальшого обвалу фантомного "Слуги народу" таки стане новим кон’юнктурним вождем біло-синього сходу. А його патрон Ахметов, у випадку чого, вже не дудітиме в дудки в Запоріжжі чи Маріуполі, а зробить як Коломойський у Дніпрі в 2014-му. Бо так можна додудіти і до молдовського кордону, а то і того гірше – до американського ФБР.
***
І остання з прохідних - вічно молоде і вічно юне біло-червоне братство. Дуже живуче і майже безсмертне. І все завдяки нашому політичному Дункану Маклауду – Юлії Володимирівні.
Саме так – ВО "Батьківщина" - це є класика українського політичного життя. Вірніше, класика і політичного, і взагалі виживання в країні, де немає партій, де немає ідеології, де не діють політичні і державні інституції, і де народ не має ні політичних цінностей, ні політичної культури, ні моральних принципів, ні відчуття потреби державності. Де все це є або сурогатом, або ерзацом, або блефом. Де кожен виживає, як може, але переважно за рахунок когось іншого. Де бабло стало змістом існування не лише економіки, але й політики, управління, освіти. культури, церкви, поліції, спецслужб і медіа.
Це – золотий час "Батьківщини" і золотий вік Юлії Володимирівни та тих, хто наче омели присмоктався до її рейтингу. Рейтингу, вибудуваного на обмані, брехні, маніпуляціях, обіцянках-цяцянках. І на щирості цього всього. І вірі вождя, що це правда. І вірі народу, що цей вождь говорить правду. І що саме цей обман, маніпуляції, брехня в обіцянки – і є сама свята правда. А всі люди, які під прапорами Юлії Володимирівни займаються виключно богоугодними, з благословення самого святого Петра, справами власного збагачення, розпилу громадського майна, розставлянням на посади своїх кумів і сватів, то є просто не дуже вдалі слуги цариці. Всі ці пуршаги, мунтяни і їх аналоги по всіх інших регіонах – це так собі. Це як їжа на шляху до комунізму – хто казав, що дорогою до нього годувати будуть.
До честі, Юлії Володимирівни, вона, як вождь цього ордену може легко і невимушено викинути з партії, чи з виборчого списку будь-кого, якщо вважатиме, що інформація про його богоугодні діяння зашкодить особисто їй. Всій білій, світлій, бідній і нужденній захисниці знедолених. Вічно знедолених. Бо Юлія Володимирівна в українській політиці з 1996 року й її виборчої базою весь цей час були і залишаються знедолені. І головне, що усіх це влаштовує – і Юлію Володимирівну, і знедолених. Феномен. А ви кажете, що нам нема чим хвалитися перед світом. Я би це навіть запропонував Книзі рекордів Гіннеса. Феномен, як у державі, що існує у безчассі, серед народу, що існує в цьому самому, але цим особливо не переймається, успішно діє і завжди перебуває при владо-опозиції партія "Батьківщина". Партія безчасся. Партія, що більше схожа навіть не на братство, чи секту, а на чернечий орден часів до початку секуляризації. Ну це коли назовні суцільне благочестя, абат чи абатесса всі у чорному, ченці чи черниці – весь день у молитвах, а за воротами – тисячі гектарів земель, лісів і сіножатей, набиті золотом і сріблом підвали і тисячі холопів, які за цим доглядають.
Такий вибір у нас на цих виборах. І завдання в них одне: щоби ми не здогадалися, що нас розводять. А друге – якомога на довше залишити все, як є, якомога на довше.
Але, як казав наш багаторічний мер, а нині депутат: "Все так не буде".
Олександр Мостіпака
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
