Гражданє-товаріщі, не гайте часу. Гайда за баночками. Здавати пісяння і какання. Така в нас політічєска борьба. Пєтя і Вова, ви лучші баночніки.

***



Тиждень опісля виборів минув, шо єден день. Но як полєзно для народу. Народ заслинився, запінився, клацав зубами, косив ліловим глазом і прикусював язики у діскусіях, сварках, срачах і прочіх інтєрєсних мєропріятіях. Приміром, баба-кондукторка в рогатій євробляхсі, якою я їхав на роботу, всерйоз розмірковувала зі знайомою, чи відмінить Вова Зєлєнскій валідатори і шо ше сей сарака змінить. Після цього я поняв, шо наш народ – безсмертний. Раз прєзідєнт єму назначає і відміняє валідатори.

Ну а зо старим Пєтєю всьо понятно. Народу в смислі. Тіпа мільярдер, крав, таке як Янукович, войну не спинив, живе на віллах, їздить на машинах. Хоча, ше 5 років тому був мільярдер, файний газда, сам заробив і другим дасть, красти не буде, бо вже всьо має. А войни ше серйозної тоді не було. Отакі діла.



Загадочна українська душа, як та тиха українська ніч. Вопшим, потьомки. Як в тому анекдоті про ніч й інопланетян: "Йой, шо то таке в кущах – дві блищичі, великі круглі точки? Видий, інопланетяни з тарілки. Йду но знакомитися. Я, Йван, планета Земля… Я, кум Петро, сидю, какаю".

Ну і шо мені, як несознатєльному, но законопослушному громадянину робити в такому випадку? Шо я і зробив. І Вам раджу. Бо такий тренд. Як каже моя жінка, як ти не в Фейсбуці, то тебе нема. В смислі, як на базар за бараболями, то я є. А як не читаю актівістів, то мене нема. Сюр.

Но то я не про то. А про вибори. Опшим, пішов я. Но не на дільницю, а прєдчувствуя нові тренди, до тещі у подвал. Знав кіт, де сало лежит. Ой знав. Пішов і найшов. Ящичок такий. Картонний. З баночками від майонезу. Сторожинецького. Саме то, шо тра. Ну і вслід за цивілізаціонним вибором нашого народу – Пєтєю і Вовою, пішов здавати. Здав. Моча – без сахара, бєлка, мутностєй, лейкоцитів. Вопшим, ніби і не моча, а компот, чи шо.

Кал – ні тобі єц глистів, ні тобі вопши єц, ні мікроб, ні растітєльності. Гай, жінко, ти чим кормиш? Свитим духом, чи шо? Кров вопши. Одна жовч. Чорна і жовта. Всьо, як у древніх філософів і нашого народу. Вопшим, здорова тварина і шо саме главне, ше й живуча. Тепер си думаю, шо далі. Бо раз такий цивілізаціонний вибір перед нами, то і я мушу десь при нім бути. В тренді. То йду ше здам рентген, мазок, узі (зо своїм рушничком), кров на біохімію, ревмопроби, щитовидку і просто (кому тра друга плюс, обращайтеся). Бо після тої всьої наруги над собою вона мені вже й не тра так дуже, так шо пользуйтеся. І кандидати най то всьо здають.

Бо ше два тижні виборів, то шо робити? Шо робити, шо робити? Здавати і здавати. Ага ше на турніку можна підтягуватися. Кожний на свому. Но коли вже дійде до гри в шахи, то на місці Пєті я би емоціонально-істєрічєских рєшєній не приймав. Всьо таки шахи, Пьотр Алєксєїч, то тако трохи не наш коньок. Не патріотічєский. Вові Алєксандрічу воно всьо ж якось ближче.. Нам якось тако… В напьорстки би… Виманити врага на свою територію. Най вгадає, де шарік. Лошара.. Бо шарік то – тю тю. В рукаві...

Но баночкі, турніки, шахи, шаріки, хто краще спойот і краще станцуєт, то таке. Побєда не за ними. Побєда всьо ж таки за здоровим консєрватізмом. То єсть за закритими баночками з наповнювачами. Отой здоровий консєрватізм нас і спасьот. Або нє. Когось спасьот, а когось нє. Поки на його зміну не прийде здоровий модернізм. Тобто бажання всі баночки поскривати, перевірити содєржіме, випотрошити, не потрібне викинути, с’єдобне використати, а баночки деякі здати на вторсирйо, а деякі – у мусорний бак. Но тута такі діла, шо всьо наше товово – і національні лідєри Пєтя і Вова, і всі їх конкуренти, які тепер погналися, шо лошаді до обриву, до парламентських виборів, то всьо – консєрви.

***

Я шось таке придумав, як би то вам таке впарити, шо то таке є, аби вам жізнь медом не здавалася, але і шоби й не дуже той мед гім..ном пахнув.
Так шо начньом.

Пєтя – вождь і спасітєль Отєчєства – послідній і єдінствєнний. То така собі домашня здорова трилітрова банка, яку шкода викинути, бо нібито повна чи то тушонки, чи опеньок. Простояла вона вже п’ять років і си здула. Та так си здула, шо їсти ї вже страшно. Ботулізм вопшим. І порєдним гостям вже дати шкода. Хіба дальоким сєвєрним сосєдям – аб може віздіхали, а як виживуть, то си добре вс..уть. Но баночка ше всякі надєжди подає.



Тіпа воздух отравлєний часом іспускає, або в ній хтось дірку зробить і тушонка вже не виглядає так безнадьожно. І ми начинаємо вірити, шо як ї ше приперчити, переварити, перепекти, посолити, помастити, псові дати попробувати, то ше зайде з півлітров бурачанки. Думаючи, шо то там гім..но з бурачанков стане червонов рибов. Но. Кляті мікроби в банці не дають нам душевного спокою. Як тіко хтось в кришці зробит дірку і ми повіримо, що їсти можна, то ті мікроби кришку заліплять і вона си знов здуває. Біда. Коли її зірве нафіг повністю і то всьо з тушонки порозбігається, ми не знаємо. Отак і банку бережемо, і віримо, що то ше з’їсти можна.

Вова – це багатьох нас мєчта. Мєчта поміняти ту трилітрову банку чи то з тушонков, чи то з опеньками, на файного такого маленького польського тунца. З файнов етікєтков, в файній баночці з отимово хвостіком, шо сам си відриває і баночку відкриває.

Но. Географію в школі ми вчили тако собі, як Мітрофанушка. А посему не знаємо, шо в Польші ніякий тунєц не водиться, бо він там змерзне і стане тунцем відмороженим.



Шо то насправді не тунєц, а така собі зо штучної ферми рибо-біомаса у вигляді мнєса з риби. І на справжнього морського тунца воно похоже, шо мій пес на носорога. Но вкусно, файно, з хвостіком і блищите. І ми тако беремо, особливо наша європєйска молодьож, купляємо жмут салату, банку курудзи, трохи воливи і виходить фрумос. Салат такий. Без тунца, але з тунцом. Ні звідки нам то знати, шо в баночці, де тунєц, може бути схований не тунєц, а пісєц.

Таке жівотне біле, мохнате, з файними голубими витріщеними очима, яке приходить, по-перше, коли єго совсєм не ждьож, а по-друге, коли ти наскільки дурний і ослаблений своєю дурістю, що єму ніц ся не лишає, як тобою утоліть свій політічєско-гастрономічєкій голод. Но файний такий пісєц, як тунєц. Білий, мохнатий, з голубими очима… Гад.

Цьоця Юля – нє, ну то класика. Наша совєцька і національна класика. Хоча, при Совєтах вона була прямо тако зловлена і прямо тако там же у баночку закрита. А тепер, то таке – морожена, но з файним одним оком. Шо на вас си тако файно дивит.



Ніби просить з’їж (проголосуй за мене). Я така файна, красіва, м’якенька, смачненька, на всі случаї жізні пригодюся – і до барабульок, і до сто грамів, і до чорного хлібця, і до білого. Кілька в томаті. Класік. Всьо рядочками. Всі оченятками в один бік. Всі головками в один бік, а хвостиками в другий. Всі файно лежать і рівно. Всі шеренгами, рядами – повне єдиногласіє, єдіномисліє і єдіноначаліє. А зверху Сама. Сама важна, сама файна, сама рівна, сама вкусна, з самим блищичим і просящим оком – ну з’їж (проголосуй) мене. І ти то береш і хаваєш – і з чорним хлібцьом. І з білим. Бо ж та сама файна, що зверху – така файна, така апетитна, таке файне в неї око, такий жирненький хвостик.

То фігня, шо під нев всякі – і без ока, і без хвоста, і перемерзлі, і відморожені, і вопши одні кості, і трохи й з підгнилими пузами, і соли замало, і перцю забагато, а гвоздику вопши вкрали. Но то наше. Традіціоннне. Ше майже совєцьке. Вопшим, ностальджі.

Толік-полковнік і Ігорьок-гєнєрал. Нє. То консєрви на любітєля. То як старий армєйский паштет – ше з запасів Второй міровой. Вєчно молодой і вічно свєжій. І банка надьожна. З протівотанкової блєхи. Такої, що тілько штик-ножом. І то погнеться – китайська підробка, мля. І наклейка почті нова. Так шось там про сільну руку, чисту совєсть і намьок, шо то можна їсти всєгда, бо терміну придатності нема.



Вєчний запрос. І навіть смазка баночки почті нова – аб не чарчавєла. Но раньше баночка була єдна, а тепер їх стало дві. Запрос росте. На почті натуральне. То баночки шось почнут нам парити, як би то їх змішати до купи. Але си не змішєют. Бо в ни задачі разні – одна баночка, то сільна рука – для лохів-патрійотів, а друга баночка – то сільна нога – для ватних і вишиватних обіватєлів – тіпа всіх порву, всі сядуть, вєздє порядок – як тілько сожрьотє цю баночку, в якій перцю більше, а паштету – так собі – трохи рогів, трохи шкури. Но багато хто буде хавати. Запрос – на фейк-діктатуру – то другий етап після бардака і хаоса, шо охопить нас після того, як ми нажеремося або тушонки з ботулізмом, або схаваєм тунєц-пісєц.

Юра-міротворєц. Вот ето да. Єто тєма для любітєлєй отдиха у весьолих компаніях, з великою кількістю возліянія.



То, як така велика стара діжка з оселедцями, яких лишилося на дні. Діжка вже ними вонєє. А ше ними вонєє вся хата, погріб, город і стайня. І навіть голодна, зла і худа ряба свиня вже си від того відвертає, а кіт той вопши блює і в него розвинулася печіночна недостаточность. Но файна така компанія не особо перебірливих товаріщєй, вмочивши кілька сулій чого-небудь, по черзі ср..ками догори залазить до тої діжки і виловлює там закусь. Воно вже таке. На любітєля. Тожє вонєє, очі повилазили, животи пожовтіли, хребти міль погризла і навіть перець не помогає. Юшка мутно-буро-чорна, но оселедцями ся маса ше пахне. То єсть, тов давньов родінов, коли ті бочки продавали в сільмагах разом з гасом і вухналями. Вопшим, пока заходить. Пока є помнящі ту родіну.

Олєжік - чорті шо. Я би то не їв і не пив. Не знаю, як ви.. Продукт на любітєля. Як консєрви з морської капусти в совєцьких магазинах. Много, но мало хто бере, бо не знає, чи то можна їсти, чи то вітаміни для худоби. І чи то їй не за дорого.



Ото з тим, і ше з деким, ми підемо й на парламентські вибори.

Файних тушонок і євробаночок із запашними білими грибочками там нема.

Так шо пока шо консєрватізм побєждає модернізм. Но развітіє Родіни єму не спинити. Всьо ше буде, но не скоро і не тепер. Раз всьо жеремо і не перебираємо, то так нам і тра. Лиш би по-крупному не обробитися.

А реальних угроз у нас дві- масштабна війна і дефолт. Но від сего Бог нас ше милує і, надіюся, буде милувати. Всьо решту в нас вже і так є.

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram