"Нарешті! – полегшено зітхнули кандидати у чиновники, які в дипломах не мають відмінної оцінки (відмінники платили тільки 35 грн за виготовлення сертифіката). – Зекономили по 900 гривень". Приблизно стільки вартувало скласти іспит та отримати відповідний сертифікат. Справді, матеріальне становище у людей нині не найкраще. Та й складання цього іспиту, хоч проводилося за всіма стандартами, мало дещо демократичний характер, бо для жителів Західної України, наприклад, володіння українською мовою як пріоритетною охоплює понад 80% населення. Однак говорити українською розмовною – далеко не означає знати мову досконало, особливу ту, якою послуговується офіційно-ділова сфера. Зрештою, складання цього іспиту дисциплінувало і виводило знання мови на особливий щабель. А це, погодьтеся, важливо! Тим паче таким способом стимулювання до вивчення мови послуговується не одна європейська країна.
Але навіщо перебільшувати, кажуть скептики. Мову ж знають! ЗНО ж склали! А що ж у нас із ЗНО? З української мови та літератури його в Україні не склало 16% осіб (а це 53 тисячі). За даними Українського центру оцінювання якості освіти, загалом найгірше ЗНО-2019 склали учні із Закарпатської, Рівненської та Чернівецької областей. Десь якось вичитала після оприлюднення результатів: така неуспішність виникла через те, що вперше цього року ЗНО складали студенти закладів професійно-технічної освіти. Мабуть, трохи образливо для них. Хоча, як це впливає на, наприклад, загальну картину володіння мовою на належному рівні? Відверто – пишатися нема чим все одно. Можна виправдовувати ситуацію прикордонним районуванням. До слова, цього року вперше 555 осіб із Чернівецької області, які складали ЗНО, змогли скористатися адаптивним порогом (так зване "розумне пристосування процедури переведення тестових балів з української мови і літератури для осіб, які здобули середню освіту мовою, що не належить до слов’янської групи). Толерантно? Авжеж. Але ж державна мова в Україні, за 10 статтею Конституції, одна. І, як на мене, знати її належно – обов’язок кожного.
А тим часом, готуючись до ЗНО-2020, констатую факт: української мови в одинадцятикласників – 2 уроки на тиждень (за згоди дирекції, можливі ще факультативи). А фізики – чотири (включно з астрономією). Нічого не маю проти науки всіх наук, але наразі українська – обов’язковий предмет для складання і вступу у виші; фізику ж обирає значно менше учнів.
Студенти перших курсів ВНЗ здебільшого мають одну пару з української мови за професійним спрямуванням на тиждень, вивчаючи її впродовж одного семестру. А в деяких вишах Чернівців цю дисципліну взагалі зарахували до категорії дисциплін за вибором, і цьогоріч її не обрав жоден першокурсник! За рекомендацією наставників чи за власними переконаннями – невідомо, однак факт доволі промовистий, з якого боку не аналізуй. І це у період адаптації до нового правопису та набуття чинності довгостраждального Закону про мову…
9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови. Ми, як і щороку, напишемо диктант національної єдності і потішимося (хочеться вірити), як мало помилок зробили. У навчальних закладах відбудуться тематичні свята, усі вдягнуться у вишиванки і співатимуть про "калинову і солов’їну"… А наступного дня все залишиться, як і було, бо ж "мова не нагодує…"
