Сьогодні в Україні велике свято, але не для всіх громадян країни і навіть не для якоїсь її частини, свято – для майже чотирьох із половиною сотень мешканців України, які – хто завдяки харизмі, хто за гроші, а хто волею випадку – потрапили в парламент. Бо сьогодні розпочинає свою роботу перша сесія Верховної Ради України п’ятого скликання. Ото вже радість!
Але заздрити народним обранцям не радив би, бо життя, як за комунізму (з капіталістичним обличчям), коли прав – неміряно, а обов’язків – нуль, яким вони втішалися в попередніх скликаннях, не те щоби закінчилося, а набрало трохи жорсткішого формату. Імперативний мандат поклав край такому прибутковому бізнесу, як перехід за гроші з однієї фракції в іншу, а реформована Конституція вимагає створення більшості, наразі – коаліційної. Хоча й слово "коаліція" вже стало лайливим, як термін "реформи" у 90-х роках минулого століття, іншої ради, як творити її, рідненьку, немає. Бо в іншому разі Гарант Конституції розпустить новообрану ВРУ, незважаючи на те, що більшість нардепів так і не встигнуть вкусити цього комуно-райського життя. Проговорюючи цю тему, політики-нардепи (нові), як найстрашніше заклинання, безкінечно повторюють: "Народ ще одних виборів не витримає!" Як обдарований виборчим правом представник того самого народу, хочу офіційно заявити:
"Хлопці і дівчата, політики й політикани, любі друзі, не переживайте так за народ. Витримаємо! Аби нарешті отримати мудрий парламент і ефективний уряд, ми готові хоч кожні три місяці ходити на виборчі дільниці, бо піти й проголосувати – дорого не вартує. А ось те, що нових виборів можуть не витримати бюджети деяких власників політичних партій, то вже не наш клопіт. А, можливо, так навіть краще, може, на місці олігархічних партійних проектів нарешті з’являться справжні ідеологічні політичні партії. Отож не лякайте нас можливим розпуском ВРУ, нам не страшно".
Наразі чотири з п’ятьох парламентських гравців (ПР, "НУ", БЮТ, СПУ, крім КПУ) виявляють наміри взяти участь у парламентській коаліції та формуванні уряду. Але в кожного з можливих учасників коаліції, а також Комуністичної партії та президента країни, свої, явні й потаємні бажання і свої конкретні цілі. Почнемо з останнього.
Президент Ющенко не проти зберегти владу і вплив, які він поки що має у цей перехідний період, якщо й не формально (обмежує реформована Конституція), то – реально, що йому може забезпечити прем’єр-міністр – "нашоукраїнець".
Партія регіонів хоче зовсім небагато: прем’єра Януковича, реальної влади у південно-східних регіонах, ЄЕПу, відмови від НАТО, державного статусу російської мови, повного контролю над енергетикою і промисловістю, необмеженої свободи бізнесу (для своїх)... Щоправда, за участь у владі вони готові обмежити свої апетити десь наполовину.
"Наша Україна" прагне зберегти помаранчеву коаліцію, аби не втратити рештки довіри своїх виборців, але зробити це так, щоби прем’єр-міністром не стала Юлія Тимошенко. А якщо таке "лихо" й станеться, то хай би тривало воно недовго.
Блок Юлії Тимошенко теж виявляє наміри брати участь у
т. зв. помаранчевій коаліції, але щодо посади прем’єр-міністра – цілі діаметрально протилежні "нашоукраїнським": прем’єр Юлія Тимошенко, до того ж, всерйоз і надовго.
Соціалістична партія на цьому особливо не наголошує, але можна здогадатися, що їх би влаштували нинішні три міністерські посади, головування Фондом державного майна і крісло голови Верховної Ради. Скромненько.
Комуністична партія, схоже, буде й надалі щасливою в ролі "опозиції її величності", тим більше, що традиції, зароджені ще за раннього Кучми, зобов’язують.
Щодо власне коаліції, то, незважаючи на декларовані наміри і перші спроби, варіантів, як і раніше, лише два: помаранчева і блакитно-помаранчева. Перший – нестабільний, другий – аморальний ("Не зрадь Майдан!"). Хоча про яку мораль може йтися у світі політики і політиків?!