Коли, як не тепер, у передвеликодній страсний тиждень, можна розгледіти не прикрашене макіяжем, не сховане під маскою, не вдосконалене іміджмейкером обличчя української політики. Хотілося написати "справжнє обличчя", але це вже занадто – нема, а якщо й була, то здохла конфуціанська чорна кішка у темній кімнаті.
Оскільки носіями політики в Україні, як і в решті світу, є люди, то чому би не почати роздивлятися обличчя політики через людські фізіономії? Тим більше, що невідомо, коли ще випаде наступна сприятлива нагода – зміна коней на переправі, тобто парламентські вибори і пов’язана з цим ротація самовідданих трудівників трьох кнопок і одного мобільника. Страшенно цікаво спостерігати за цими політлицями.
Перші – ті, хто залишається або з’являється вперше у Верховній Раді України. Якщо би якийсь художник задумав створити ідеальний образ тріумфу, то він мусив би писати зібраний портрет переможців парламентських виборів в Україні. Бо де ще можна знайти таку самовдоволеність, ситість, втіху, пихатість і впевненість у завтрашньому дні?! Цезар, перейшовши Рубікон, Наполеон після Аустерліца, Богдан Хмельницький після Жовтих Вод – відпочивають.
Другі – колишні політики першої ліги, що не потрапляють до ВРУ наступного скликання і таким чином з великої політики випадають. Суто по-людськи на них шкода дивитися. У всіх на обличчях якась смертельна блідість (і це не перебільшення, бо перший і останній президент СРСР М. Горбачов зізнався, що втрату влади можна порівняти із втратою коханої людини, а він знає, що каже, бо втрачав і перше, і друге), у них сумні очі й агресивний вигляд, вони безрадісні аж до жалюгідності, жінки помітно постаріли, у чоловіків ще більше посивіли бороди. Біда.
Треті – з числа обслуги, це – різноманітні політтехнологи, заангажовані політологи, журналісти на годуванні, так звані соціологи і працівники партійних так званих штабів. Тут повний спектр фізіономічних виразів – від утіхи (якщо "об’єкт" пройшов до тієї чи іншої ради) до зловтіхи (якщо "об’єкт" не пройшов, тож так йому і треба, бо мало платив), а на загал у цьому таборі домінує розгубленість, бо недавні вибори серйозно підірвали основи самого ремесла – маси виходять з-під контролю.
Якщо ж усе це узагальнити, то у політики (до того ж не лише української, а й усієї світової, взяти хоча б італійського Берлусконі, який цілком законно потрапляє до другої категорії, наведеної вище класифікації) обличчя – нелюдяне й жорстоке аж до садизму. Особливо в епоху розгулу парламентської демократії. Ти можеш посідати яку лише можливо високу месіанську посаду, але на якусь мить розслабився, втратив форму, загавився – і ти вже за бортом, ти вже ніхто і звуть тебе ніяк, нікому ти не потрібний, на минулі заслуги не зважають, зате минуле вільне поводження із законом і Конституцією навіть дуже може бути врахованим. Це коли владою стає вчорашня опозиція, яку ти не далі, як учора, не надто, м’яко кажучи, шанував. Ось такі потворні гримаси сучасної політики.
Є широко відомий афоризм Бісмарка, що політика – це мистецтво досягення можливого. Менше відомий вислів із цього ж приводу Черчилля: "Мистецтво політики полягає в тому, щоби провіщати, що станеться за день, за тиждень, за рік, а потім пояснювати, чому цього не сталося". Від себе додамо "або сталося". Ось прем’єр-міністр Єхануров провіщав, що після виборів ціни на газ і електрику для населення не підвищаться, а вони, бач, зростають на 25%. Щоправда, він тоді не знав, що керівникові "Нафтогазу України" Івченку вкрай необхідно буде купити новий "Мерседес" за 1млн 85 тис. 750 грн. Це теж до обличчя політики і політиків, у цьому разі – морального.