Два роки тому проректором з навчально-виховної роботи Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича вперше за всю історію існування вузу стала жінка – доктор історичних наук Тамара Марусик. Як вона досягла цих вершин і чи легко жінці-проректору у середовищі, де переважають чоловіки? Про це з пані Тамарою розмовляє кореспондент "МБ".
"Квіти і фото рідних завжди зі мною"
– Тамаро Володимирівно, чи було важко досягти високого становища і визнання?
– Було нелегко. Коли я закінчувала університет, було значно складніше отримати вчений ступінь, ніж тепер. Протягом чотирьох років писала кандидатську дисертацію, яку захистила 1991 року. Працювала на кафедрі, займалася науковою і громадською роботою. Колишній декан історичного факультету Юрій Макар постійно казав мені: "Тамаро, роби докторську роботу!" А якось так склалося, що докторів історичних наук – жінок – було дуже мало. І я стала в університеті першою жінкою-доктором історичних наук. Працюючи на факультеті, як то кажуть, з легкої руки Юрія Івановича, пішла до докторантури у 1999 році. Там навчалася три роки. 2003 року захистила докторську дисертацію у нашому Чернівецькому університеті. У 2002 році я була членом оргкомітету п’ятого Міжнародного конгресу україністів. Для конгресу треба було надзвичайно багато усього підготувати, і ректор Микола Ткач сказав мені: "На конгресі ти виявила такі організаторські здібності, що я би запропонував тобі посаду заступника проректора". Звісно, з одного боку, мені було приємно, а з іншого – страшнувато. 1997 року помер мій батько. Він був для мене надзвичайно вагомим авторитетом, у житті я завжди послуговувалася його вказівками і принципами. Він мені сказав: "Донечко, я дуже хочу, щоби ти стала доктором, щоби ти стала професором". І ось майже перед смертю батька я пішла цим, можливо, складним шляхом.
– Які жіночі "штучки" ви як жінка принесли із собою до нового кабінету?
– Коли я прийшла у цей кабінет, він був практично порожній. Я його робила справді за жіночим смаком. І хто заходить каже: "Так, відчувається, що це кабінет жінки, а не чоловіка". Я дуже люблю квіти. Будь-які квіти навіюють добрий настрій і заспокоюють. Тому перше, що я зробила, це принесла сюди багато квітів. Люблю також, коли поряд зі мною мої рідні. Тому я відразу взяла фотографії найрідніших – сина та невістки, яку називаю донькою. Дуже люблю й різноманітні статуетки. Ось ця жінка (показує на статуетку – витончений силует жінки в капелюсі – ред.), мені сказали, уособлює мене. Її подарували одразу, щойно я переступила поріг ще кабінету заступника проректора. І всюди, де б я не була, переношу її з собою. Книги свої принесла із собою, адже нині у мене є два докторанти і три аспіранти, а з ними треба багато працювати.
Для чоловіків
стала "стримуючим" фактором
– Як сприйняв чоловічий колектив ваш прихід?
– Добре пам’ятаю засідання вченої ради у грудні 2003 року (2 січня 2004 року я приступила до виконання обов’язків). Микола Васильович сказав: "Тамаро Володимирівно, прийдіть на засідання вченої ради, хоча ви й не член вченої ради, але прийдіть, бо ми будемо вас представляти". І ось завершується засідання вченої ради, а Микола Васильович каже: "Ну, а зараз у нас ще одне питання в "різному". Ми вирішили вперше в історії університету на посаду проректора, а поки що на посаду заступника проректора, призначити жінку". Ще не оголосив кого саме, а легкий шум вже пройшов у вченій раді. Відразу: "Кого-кого-кого?" Представники гуманітарних факультетів знали мене, а фізики, математики – ні. Микола Васильович: "Ну, встаньте, Тамаро Володимирівно, хай на вас подивляться, хто ви є". Я сиділа в кінці Червоної зали, під стіною. Я встала, і переважна більшість вченої ради – це 80 % чоловіків – повернули голови і подивилися, що це за жінка, яку Микола Васильович хоче запропонувати на таку посаду. Уявляєте мій стан? З одного боку, ніби це якось вперше і приємно, а з іншого боку – страшнувато. Усі декани – чоловіки, і проректори, і ректор – чоловік, і на засіданнях я – одна жінка. Чоловіки між собою можуть щось таке сказати, то при мені – стримуються. Навіть Микола Васильович мені сказав "Ну, Тамаро, хтось щось міг сказати, а ти вже як стримуючий фактор". Спочатку було важко. Чоловіки не завжди адекватно сприймають, коли жінка ними керує. Деякі декани, коли я тільки прийшла на посаду, казали: "Що ти, Тамаро, даєш мені завдання?". Микола Васильович навіть якось суворо сказав: "Вказівки Тамари – це мої вказівки. Після відзначення 130-річчя університету, після видання книги про університет, один з деканів сів і сказав: "Ти знаєш, Тамаро, ми думали, що ти не всерйоз і не надовго, а виявляється, ти всерйоз і надовго".
"На місці кожного студента бачу свою дитину"
– А як ставляться до вас студенти?
– Я бачу, що студенти тягнуться до дівчат, які працюють у відділі. Вони із задоволенням сюди приходять, проводять різноманітні заходи, зустрічаються із працівниками відділу. Коли я прийшла, було 8,5 тисячі студентів. Мені, можливо, як мамі і як жінці більш зрозумілі проблеми студентів, бо я на місці кожного студента бачу свою дитину. Чоловіки теж співчувають, але, їм, можливо, не завжди так болить, як материнському серцю. Коли ми виселяємо якогось студента, я завжди думаю, куди він піде. На його місце ставлю свого сина і думаю, як би я вчинила стосовно нього.
– У власній сім’ї ви так само – "головнокомандувач"?
– У сім’ї я просто мама для свого сина і невістки. Незабаром народиться онук, то буду й бабусею. 

Біографічна довідка
- Марусик Тамара Володимирівна народилася у Чернівцях у родині службовців.
- Закінчила історичний факультет Чернівецького державного університету 1978 року.
- 1991 року захистила кандидатську, а 2003-го – докторську дисертацію "Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: динаміка складу, діяльність, стосунки з владою (друга половина 40-х – початок 60-х років ХХ ст)."
- Автор понад 100 наукових праць.
- Підготувала і веде навчальні курси: "Культурологія", "Політичний терор і тероризм в Україні", "Конфліктологія і теорія переговорів".
- Син Костянтин – випускник юридичного факультету ЧНУ, працює старшим прокурором обласної прокуратури.
- Життєве кредо: "Існують три речі, заради яких є сенс жити: щастя та успіх твоїх близьких, залишитися в історії своєї країни, допомагати людям".