Минулими вихідними неподалік Театральної площі біля тролейбусної зупинки стояла дивна постать і... не рухалася. Уявіть, як воно не рухатися, не кліпати очима та не звертати уваги на людей, котрі "корчать" тобі гримаси! До того ж на вулиці було прохолодно. Та й стояв пан Пам’ятник у не дуже зручній позі на малесенькій табуретці.Охочих заговорити з ним було багато, але мім був незворушний. Одразу й нам не вдалося поспілкуватися з ним. Довелося кинути до капелюха людини-пам’ятника дві гривні, а у них загорнути записку з номером власного телефону та побажанням зустрітися. Наступного дня мім зателефонував та погодився розповісти про себе.
"Для людей
я не лише цікавість,
але й певний страх"
– Зважаючи на акцент, твоя Батьківщина не Україна...
– Так, мене звуть Станимир, я з Болгарії, з відомого курорту Золоті Піски. Там народився та живу й досі. Україною подорожую. А гроші на таку подорож (і не тільки) мені допомагає заробляти людина-пам’ятник. Уже побував у Севастополі, Києві, Одесі, Львові.
– А де навчився так незворушно стояти?
– Два роки тому до нашого міста приїжджала така сама людина-пам’ятник. Вона стала моїм вчителем. Ми потоваришували, чоловік подарував мені сценічний одяг.
– Що потрібно, щоби бути людиною-пам’ятником?
– Потрібно мати терпіння. Іноді буває дуже холодно, болять ноги... Проте найголовніше – любити людей та розуміти їх. Крім того, необхідно знати психологію та трішечки математику. Я – це ілюзія. Хоча до мене можна доторкнутися і відчути, що я справжній. Ось такі парадокси.
– Як на тебе реагували чернівчани?– Так само, як і кияни, львів’яни, болгари. Для людей я – не лише цікавість, але й
певний страх. Щоправда страх, котрий створений для того, щоб його одразу побороти та посміхнутися. Моє завдання – відчути, які емоції переживає людина, що підійшла до мене, та, можливо, відтворити це якимось незначним рухом чи виразом обличчя.
"У вас гарний центр міста, але життя не зовсім європейське"
– Усе, що лякає, ще й приваблює...
– Так. Однак, повірте, не кожен насмілюється до мене підійти. Дехто все ж таки не може перебороти свій страх. Але те, що людей приваблюють їхні страхи, – це стовідсотково. На цьому будується чимало бізнесу.
– Які особливості саме твоєї людини-пам’ятника?
– Я – мармуровий пам’ятник. Бувають ще золоті, срібні, дерев’яні. А так усе, як у інших. Відмінності, звичайно, є, однак вони не помітні перехожим.
– Які головні правила людей-пам’ятників?
– Правила такі, як у театрі. Головне, щоби була сцена (у мене це невеличкий стільчик), класне освітлення (світло автомобільних фар) тощо.
– Чим відрізняються українці від болгар?
– У вас дівчата, йдучи вулицями, курять, п’ють пиво. Це дуже негарно! У нас такого нема. Для цього є відповідні місця. А у характерах значної різниці між нашими народами немає.
– А що найбільше сподобалося у нашому місті?
– У вас дуже гарний центр. Щоправда життя, звичайно, не зовсім європейське... Але я дуже задоволений, що сюди приїхав.
– Наступного року знову приїдете до нас?
– Ще не знаю. Планую з’ їздити до Польщі.
– Що побажаєте читачам?
– Бути терплячими та любити.
