Коли ми їхали до садиби заслуженого майстра народної творчості, сільського голови Киселева, що на Кіцманщині, Олександра Дідика, дорогою зупинилися біля обійстя у селі Суховерхів. Олександр Тодорович показав одну із своїх робіт – ковані ворота, виконані на замовлення господарів. На лівій половині воріт викувано знак зодіаку батька – Овен, на правій материн – Рак, а на хвіртці – Водолій, знак сина.
На запитання, скільки коштує таке коване диво, Олександр Тодорович відповів:
– Вартість воріт вимірюється не у грошах, а в душевній енергії, вкладеній у їх створення.
Лише батькові Олександра дозволяли підковувати офіцерських коней
Дорогою до Киселева Олександр Дідик розповів про свого батька-коваля Тодора Васильовича:
– У чотирнадцять років тато пішов навчатися ковальства до майстра-поляка у Заставну. Згодом покинув його і став учнем приватної школи німця-шваба у селі Нижні Станівці. Через чотири роки батько отримав свідоцтво про здобуття професії коваля. Потім самотужки побудував собі кузню. Під час румунської окупації батько служив в армії, і лише йому одному дозволялося підковувати офіцерських коней. Потрібно було знати, яку підкову треба виготовити для параду, а яку – для походу. За часів радянської колективізації у батька кузню забрали разом з усім устаткуванням. Сьогодні у мене від тата залишилися лише деякі кліщі та молотки.
Батько Олександра помер 1980 року. Відтоді син почав займатися ковальством.
– Це був внутрішній потяг. Я навчався у п’ятому училищі (тепер Вище художнє училище) у групі альфрейників. Ми розписували стіни, ліпили мозаїки, виконували реставраційні роботи. Після закінчення училища працював у художньому фонді при Спілці художників України. Як кожна творча організація ми влаштовували виставки-ярмарки. На одній із них мій учитель з різьби по дереву – заслужений майстер Михайло Катеринюк – порадив мені займатися ковальством. Він казав: у тебе батько – володар такої прадавньої професії, чому б тобі не продовжити батькову справу? Я зробив декілька підлогових підсвічників і повіз їх разом із нашою делегацією до Києва. Тоді я вперше представив Буковину на виставці-ярмарку художнього ковальства. Мої вироби користувалися попитом. Ними зацікавився Художній фонд Грузії у Тбілісі. Я навіть підписав договори із художніми салонами Києва та Ленінграда.
Купили матері
вже третю пральну машинку, бо одяг ковалів брудний
Кузня Олександра Тодоровича обладнана по-сучасному. Ковальські пристрої працюють від електроенергії. Майстерня складається із двох приміщень, а ще одне батько та син готують до використання. Коли ми зайшли на подвір’я до Олександра Тодоровича, його син саме порався у кузні. З високої стелі на жовтому крані висіла половина воріт, над яким працював Олександр-молодший.
Мати Марія Миколаївна каже, що син купив їй третю пральну машинку, аби лише вона не сварилася через брудний одяг її ковалів.
У кузні працюють два горнила для розжарювання металу, є електричний молот, токарський верстат, декілька наковалень. Одну наковальню кінця ХІХ століття Олександр Тодорович придбав у Лужанах. Каже, що вона якісніша за радянські, і форма австрійської наковальні не така груба та масивна. У день наших відвідин електропристрої не працювали, тож нам не вдалося відчути, наскільки розжарюється повітря у кузні.
– У горнилі температура повітря може бути 800-900 градусів, залежно від того, який метал розжарюється. У кузні повітря може нагріватися і до тридцяти градусів. Двері відчиняємо, щоби було більше повітря, – розповідає майстер. – Під час роботи я рукавички не використовую, адже працюю з кліщами. Це лише недосвідчений коваль може зазнати травм – обпектися чи вдаритися молотком.
"Коли упорядкую подвір’я, тоді викую
і собі ворота"
– Як все-таки оцінити ковальський витвір?
– Вартість ковальської роботи залежить від складності композиції та виконання. До собівартості виробу входять витрати на матеріал (ми працюємо із чорним металом), витрати на електроенергію, вугілля. Тонни вугілля вартістю до 600 гривень вистачає на місяць роботи. 60 погонних метрів прокату коштують до 300 гривень. А що таке 60 метрів для воріт? Потрібно набагато більше. Середня вага воріт – 400-500 кілограмів. Є у мене й "легші" роботи – кована картина важить усього вісімдесят кілограмів. Роботу можу виконувати тиждень, якщо щось просте, а можу й три місяці, як, наприклад, ворота у Суховерхові.
– Якими роботами ви найбільше пишаєтеся?
– Немає такого, щоб я щось виділяв з-поміж витвореного. З часом я починаю бачити недоліки у своїх роботах. Усього викував кілька сотень робіт – від підсвічників до воріт. Ось, наприклад, виготовляв декоративні бра для ресторану "Чернівчанка" на проспекті Незалежності, декоративні композиції для палацу урочистих подій, для ресторану "Київ" зробив невеличкі хвіртки у переході. А в Художньому музеї Чернівців стоїть мій кований підсвічник. Деякі роботи залишилися у приватних колекціях в Канаді, Німеччині.
– У вас стоять дерев’яні ворота. Чому не викуєте для себе залізні?
– Спочатку ми хочемо із сином упорядкувати подвір’я. Біля кузні ми поставили плуг, колісницю, гарбуз – декоративно прикрасили лівий бік двору. А ще треба щось вигадати і з правим боком – напевно, зроблю фонтанчик. Тоді вже й не соромно буде ворота залізні ставити. Я хочу, щоби люди звертали увагу не лише на ворота, а ще й на подвір’я.
– Дружині своїй нічого не виковували?
– Хіба що якусь маленьку шуфельку (лопату – ред.). Я вам покажу фотографії, де ми робимо для замовника гарні ковані підставки для квітів, а ви гляньте, де наші вазони стоять. Більшість виробів йдуть замовнику, а в нашій хаті залишається душа.
– Як ви поєднуєте роботу сільського голови та майстра-коваля – земне і духовне?
– Звичайно, часу на ковальство у мене залишається мало. Зараз переважно син займається виконанням замовлень. На посаді сільського голови є чимало роботи. Я велику увагу приділяю культурному та спортивному вихованню молоді, тому не можу сказати, що ця робота надто рутинна і приземлена.
Зараз Олександр Тодорович із сином працюють над виготовленням воріт для киселівської Свято-Миколаївської церкви Київського патріархату, якій цьогоріч виповнюється 155 років. Хвіртка уже готова. У центрі орнаменту – стилізований хрест, а з боків – виноградна лоза. Ворота будуть подарунком від родини Дідиків та Миколи Топольницького, який проживає у Канаді.
На прощання ми пішли ще раз оглянути кузню майстра. Олександр Тодорович узяв до рук молотка і почав ним орудувати у повітрі.
– Знаєте, – каже він, – як у давні часи перевіряли, чи справжнім майстром є коваль? Мені батько розповідав. Коваль брав у руку за кінець дерев’яного стержня молоток із землі – а тоді молотки були ще важчі, – перевертав його через лікоть, затримував на зап’ясті і мав поцілувати залізний кінчик, утримуючи молот однією рукою.
Олександру Тодоровичу це з легкістю вдалося. Ми ж не змогли повторити ковальський трюк...