Щоби потрапити до неї на прийом, потрібно чекати не менше години-двох: в Олександри Віталіївни щодня багато відвідувачів. Приємна й життєрадісна в спілкуванні, вона викликає неабияке здивування в клієнта, коли той довідується, що адвокат – людина сліпа.
Обрати професію допоміг сусід
Один із моїх знайомих, людина небагата, якось судився із заможним конкурентом з приводу перерозподілу власності. Після оголошення рішення знайомий почав обурюватися, бо вважав, що справедливість на його боці.
– Ви повинні були виграти цю справу, давайте я вам допоможу, – раптом почув він голос незнайомої жінки. Це була Олександра Віталіївна, яка того дня випадково стала свідком розгляду справи мого знайомого. Консультацію вона надала безкоштовно.
– На людському горі чи біді не розбагатієш, – зауважує Олександра Віталіївна, коли запитую про цей випадок. – Інша річ, що маємо такі закони, які часто суперечать один одному або не враховують господарських реалій сьогодення. Особливо ж це стосується справ, пов’язаних із майновими і земельними суперечками. Такі процеси можуть тривати не один місяць. Головне – любити ту професію, яку обрав,
інакше буде не робота, а каторга.
– А ви свідомо обрали собі професію правника? – запитую в Олександри Віталіївни.
– Закінчуючи школу, дуже хотіла стати лікарем, причому психологом. Тоді, а було це наприкінці 70-х років минулого століття, в чернівецькому медінституті не значилося такої спеціальності, треба було їхати до столиці чи в якесь інше велике місто, тобто далеко від дому. Змінити орієнтир допоміг випадок. У будинку, де ми з батьками проживали, мешкав відомий адвокат Бурд. Довідавшись про мої наміри, цей вже літнього віку чоловік порадив мені стати юристом. І я вдячна йому за це.
Історію краю вивчала за справами клієнтів
Як каже Олександра Віталіївна, вона отримує особливу радість тоді, коли вдається допомогти
бідній і немічній людині.
– Нещодавно довелося відстоювати право на двокімнатну квартиру психічно хворої чернівчанки, в якої шахраї видурили житло, – продовжує Олександра Віталіївна. – Разом з хворою дочкою вони заробляли на хліб тим, що збирали на сміттєзвалищах склотару, а в квартирі у них роками через сусідів не було ні газу, ні води, ні світла. Більше того, дочка завжди тримала напоготові біля дверей мотузяний зашморг. Коли запитала, навіщо це, вона сказала: "Коли прийдуть нас виселяти з квартири, повішуся!". Обидві жінки належать до певної національності, представники якої мають у місті своє національне товариство, і не бідне. Мені дивно було, що потерпілі не отримують від нього жодної допомоги. Зараз обидві жінки вже мають у домі необхідні зручності, квартиру ми відстояли, а їхні одноплемінники почали опікуватися цими людьми.
Є й чимало справ, які стосуються захисту майнових інтересів дітей, батьки яких подалися на заробітки за кордон. Якось до мене звернулася десятикласниця однієї з чернівецьких шкіл. Мама Аврори (так звали дівчину) працювала в Італії, а батько почав пиячити і бити дітей, виганяв їх із хати після того, як померла їхня бабуся. Квартира ж належала покійній, і, щоб житло не дісталося дітям, горе-батько заховав документи на квартиру. Коли Аврора злягла із запаленням легенів у лікарню, він навідався до неї з сокирою і погрожував убивством, якщо вона не віддасть гроші, які буцімто вкрала. Стосовно батька порушили кримінальну справу. Перелякавшись, він повідомив дружину, а та, яка раніше нібито не мала можливості приїхати й захистити своїх дітей від знущань, негайно прибула додому, щоби допомогти чоловікові. Але, зрештою, справедливість перемогла.
– Чи доводиться вам бути захисником під час розгляду кримінальних справ?
– Звичайно, – каже адвокат. – Я спостерегла цікаву річ, яка стосується неповнолітніх злочинців. Виявляється, більшість з них ніколи б не скоїли повторних злочинів у дорослому віці, якби їх
після першого злочину протримали декілька днів у слідчому ізоляторі перед тим, як амністувати.
За справами репресованих я вивчала історію Буковини. Особливо вразила мене історія одного селянина. Після війни в нього народилася шоста дитина. Якось вночі до його хати навідалися з лісу озброєні бандити й наказали готувати застілля, мовляв, став за новонародженого могорич. А доки нещасний думав-гадав, де взяти харч, харцизяки пішли і вбили якогось військового. Хтось бачив, звідки бандити виходили, і доніс репресивним органам. Вирок суду – 25 років позбавлення волі.
У своїх діях опираюся на закон і Бога
– Олександро Віталіївно, вибачте, чи позначається якось ваша фізична недуга на адвокатській практиці?
– Безперечно, внутрішній дискомфорт є. Повністю я осліпла три роки тому, чому передувало складне захворювання. Вже тоді я внутрішньо готувалася до того, що мене очікувало. Нині змирилася з долею, а бути життєлюбною мені допомагає віра в Бога й відчуття того, що потрібна людям. Велике спасибі і моєму молодому колезі Дмитрові Кравчуку, який допомагає мені й супроводжує на судові засідання.
– Ви віруюча людина?
– Так, належу до церкви баптистів, як і мої батьки. До речі, за віросповідання румунські окупанти перед війною засудили мою дванадцятирічну маму, тітку і дідуся до страти. Судили їх у нинішній Мармуровій залі університету. Але втрутився король, який помилував моїх рідних. Тому інвалідність – це не найстрашніше, що може бути.
