RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець
Головна | Війна з Росією | Допомога захисникам | ПРО ЧЕРНІВЦІ | Афіша | Історія успіху | Історія успіху Редакційна політика | Про нас | Підпишись Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео | » Новини читачів |

Нещодавно Михайло Коломієць, міцної статури чоловік, відсвяткував своє 40-річчя. Скромно, разом з рідними й друзями, причому, надійшли й привітання від тих, з ким ділив бойову молодість в Афганістані. Уродженець Дніпропетровщини на Буковину потрапив вже після служби в армії. Тут знайшов і свою долю...
На показових стрільбах став "майстром"
Народився і виріс Михайло в багатодітній сім’ї. Батька-фронтовика зразу ж після війни репресували за фальшивим обвинуваченням у зраді батьківщини й засудили до 15 років. І хоча невдовзі після відбуття покарання його реабілітували, проте здоров’я було підірваним. Тяжко жила з п’ятьма дітьми мати. Після закінчення школи Михайло пішов працювати на металургійний завод токарем, а у вільний час займався парашутним спортом. Причому, досить успішно.
– Я був напівсиротою, коли отримав повістку на призовну комісію, – згадує Михайло. – Почувши номер команди, відразу зрозумів, що служитиму "за річкою", тобто в Афганістані. Страху не відчував, лише цікавість. Нас, групи призовників, привезли спочатку до Ташкента, а звідти до Фергани, де базувався кадрований полк десантних військ. Ганяли нас так, що заледве витримали. Я потрапив до навчальної роти снайперів. Не хочу хвалитися, але коли пізніше в Кабулі відбувалися показові стрільби, на яких був присутній начальник штабу десантних військ генерал Смирнов, отримав звання "майстра", що на "гражданці" прирівнювалося до звання майстра спорту. Одне із завдань, скажімо, було таким – на відстані 100 метрів у ряд виставлялися п’ять гільз від гвинтівкових набоїв, в які потрібно було влучити й збити так, щоби після пострілу впала лише одна мішень. Щоправда, були й ще важчі завдання. Після тих стрільб мені вручили іменні шахи від генерала.
– А свою першу бойову операцію пам’ятаєш, не було страшно?
– Тоді не було. Страх з’явився пізніше. Ми найбільше боялися смерті наприкінці служби. У нас був випадок, коли хлопці чекали на відправку додому вже після опублікованого наказу про звільнення в запас, а командир полку через якусь дріб’язкову причину відправив їх на бойову операцію, під час якої загинуло і було поранено декількох дембелів. Звичайно, з’ясовували, хто винен, але загиблим життя не повернеш.
Під час першої операції з одного кишлака надійшла інформація, що туди навідалася "чужа" банда. Це означало, що вона складалася з вихідців з іншого населеного пункту, а в афганців було прийнято поважати тільки своїх "односельчан-бойовиків".Ось вони й скинули інформацію нам. Наш підрозділ саме підходив до кишлака, коли назустріч вибігли "духи", відстрілюючись від десантників сусідньої роти, які витіснили їх звідти.Під час гарячого бою було поранено нашого командира взводу та солдата, а душманів ми взяли у полон й здали урядовим військам.
"Поранених і вбитих ми ніколи
не покидали"
Як каже Михайло, за півтора року служби в Афганістані, він брав участь не менш ніж у 80-ти бойових операціях. І всі вони в його пам’яті, бо за ними втрати тих, з ким служив.
– Особливо тяжкими були бої в Кандагарській ущелині, де ми
тиждень не могли десантуватися через кинджальний вогонь – у душманів була сильна система ПВО. Операція була армійського значення. Щоби зламати оборону противника, довелося застосувати вакуумні бомби. Це пізніше викликало обурення світової громадськості. Саме за ті бої мене нагородили медаллю "За бойові заслуги", а вручав її командир дивізії генерал Грачов.
– Це той, котрий пізніше став Міністром оборони Росії і якого називали "Пашка-мерседес"?
– Так, а першу машину цієї престижної марки, як я знаю, йому подарував тодішній правитель Афганістану Наджибула. Останнього, до речі, разів три бачив у нашій дивізії. Відчувалося, що вони з командиром добрі приятелі.
Найбільше ж страху натерпівся під Баграмом, де було збито наш вертоліт і потрібно було забрати вбитих і поранених. На пошуки пішла сусідня рота, але замість того, аби відійти з "вантажем 200", її командир прийняв рішення там заночувати. Це було помилкою, бо душмани оточили роту, один взвод поліг повністю. Ми прийшли на виручку, але й нам дісталося добряче. Важко пораненого товариша, який, на жаль, не вижив, довелося нести на плечах два кілометри.
– Боялися, напевно, й у полон потрапити?
– Поранених чи вбитих товаришів ми ніколи не покидали напризволяще. Був випадок, коли духи викрали одного з наших солдатів, то ми півроку його шукали. З’ясувалося, що він пасе у високогірному кишлаку овець, одне слово, батрачить. Обміняли ми його на чотирьох полонених душманів. Хлопець був блідий, худющий, казав, що зазнав чимало катувань.
Але найбільше нам не хотілося воювати на Паншері (Паншерська ущелина, - ред.), там були іноземні найманці – дуже добре підготовлені, вони люто оборонялися.
"Діти начальників на операції не ходили"
– Чи були серед твоїх бойових товаришів діти начальників?
– Як правило, у нас служили хлопці із малозабезпечених сімей. Ще в навчальному центрі у нас був син редактора "Ізвєстій", який сам хотів потрапити на війну. Але коли про це довідався його батько, забрав сина. В іншого мама працювала в якомусь міністерстві, й хлопець усю службу пересидів на базі, до бойових операцій його не залучали, хоча він і прагнув цього. А один з лейтенантів мав батька-генерала, а до Афганістану пішов служити заради кар’єри.
Після служби Михайло Коломієць приїхав на Буковину, одружився, вступив на істфак ЧНУ. Однак навчання довелося покинути і йти працювати – народився син Юрій, який мав вроджені вади серця. Житло мала сім’я тимчасове. Якось її навіть хотіли вигнати з гуртожитку. Але допомогли колишні перший секретар обкому партії Микола Нівалов і міський голова Павло Каспрук. Таким чином Коломійці отримали невеличку кімнатку на третьому поверсі – до підходу черги.
– Нині Михайло перебивається тимчасовими заробітками, скажімо, працював нічним сторожем, бо потрібно доглядати за сином-інвалідом. Щороку хлопець лікується в Києві, йому важко ходити, не те, що підніматися майже на п’ятий поверх, адже будинок належить до старого фонду, – каже голова міської організації Спілки ветеранів Афганістану Олександр Кульчицький. – Нещодавно комісія з житлових питань вирішила виділити колишнім афганцям шість квартир. Кому персонально – незабаром вирішуватимуть у міській раді. Маємо надію, що серед тих, хто отримає житло, буде і Михайлова сім’я.
Редактор: admin
23-09-2006, 18:28
Коментарів 0 Переглядів 1 573

Теги -

Художник Іван Салевич задонатив Віолетті суму на цілий дрон-камікадзе

За вчинене фігуранту загрожує до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.
• Новини партнерів
купити айфон 15 у Львові, ціни в Україні



Чому про гуманітарні швидкі допомоги з Італії мовчать фігуранти справи?

Швидкі допомоги нібито направили на фронт, але доказів цьому ніхто не хоче надавати
ВІДЕО Переглянути все відео

Живуть весело, дружно й ніколи не сваряться

"Країна Мрій" – це справжня казкова територія з сучасними атракціонами на будь-який смак. Тут є багато цікавого: велика батутна арена, лазертаг, лабіринт, інтерактив, ніндзя-парк, тарзанка та багато іншого. Для наймолодших гостей є спеціальна дитяча зона з атракціонами, адаптованими до їхнього віку.

Alterra School – це територія іншого навчання. Тут поєднуються академічні студії з проєктною діяльністю. Цінностями школи є демократичний підхід, екологічність та практичність. Тьютори школи здійснюють індивідуальний супровід кожної дитини. Допомагають школярам ставити цілі та досягати їх. Сприяють розвитку емоційного інтелекту та формуванню так званих soft skills у дітей.

Втомлюєтеся від нудного перебування в чергах для проходження медичного огляду? Ми маємо для вас відмінну новину! Тепер у Чернівцях доступна нова послуга - медичний огляд, який займе менше 30 хвилин!