Після годинного спілкування зі мною погодився розповісти про це. Проте фотографуватися категорично відмовився. Минуло вже понад 50 років, змінилася політична система, розсекречено багато таємниць, але страх минулого ще живе в серцях людей...
– Мене призвали до армії восени 1951 року в Білоруський військовий округ, до містечка Мишинки Гомельської області. Служили тоді три роки. Ранньої весни 1954 року в частину надійшов наказ про відправку на навчання, – розповідає Микола. – На залізничні платформи повантажили тягачі, важку гаубичну артилерію та інше спорядження. Привезли нас у степи в Оренбурзьку область, поселили у наметах. Там ми копали окопи. Прокладали дороги, облаштовували різні інженерні споруди. Нагнали туди чимало військових частин з різних родів військ. Проте ніхто не знав, які плануються навчання.
Літо було спекотне. Воду привозили у цистернах. Багато хто захворів на дизентерію. Бувало, що ми весь день ходили у протигазах або нам не давали їсти. Офіцери перед цим давали команду: "Враг разбил кухню". Неподалік були села. У серпні військові допомогли селянам швиденько зібрати урожай. Мешканців декількох сіл потім евакуювали. З’явилися чутки, що будуть випробовувати атомну бомбу. Ми про це нічого не знали. Ніхто нам нічого не повідомляв. Але місцеві жителі говорили, що усе точно знають.
В середині серпня роботи активізувалися. Почали ставити макети будинків, різних інших споруд, закопували наполовину танки, рили глибокі котловани, насипали гірки різних конфігурацій, робили загони для утримання корів, овець та іншої живності. На полях розставляли різні марки військових автомобілів та іншої техніки. Поспіхом споруджували будинки з різноманітних матеріалів – цегли, вапняку, дерева, із саману.
Приїжджало багато високих військових чинів. Усі метушилися, бо розуміли, що незабаром буде щось надзвичайне. Лише тоді нас офіційно про все повідомили. Видали костюми протихімічного захисту. Показували і розповідали, як себе треба поводити під час вибуху, дали посилене харчування.
Уранці 11 вересня 1954 року в небі з’явилося два винищувачі та бомбардувальник, який скинув атомну бомбу. Це було о 9.34 за московським часом. Звук був такий, немовби на голову упав грім. Земля почала гудіти. Небо стало темним. З’явився чорний стовп, схожий на гриб, він різко почав збільшуватися.
– Я був за вісім кілометрів від епіцентру вибуху, – пригадує Микола Тюфтій, – а дехто і набагато ближче... Згодом ми побачили, як люди у захисному одязі, білих халатах та протигазах виносили обвуглену худобу, іншу живність, робили різні обміри будинків, техніки, щось записували, відбирали проби грунту. Поблизу епіцентру вибуху техніка поплавилася, ліс, що був за кілька кілометрів, вигорів дотла.
Потім наш ешелон знову відправили до Білорусі. Там нас зустрічали з квітами.
Подію тримали у суворій таємниці. Усі дали підписку про не розголошення.
Восени 1954 року я повернувся додому, одружився, виростив трьох дітей.
Після проголошення незалежності України у військкоматі мені дали адресу архіву Міністерства оборони Радянського Союзу. Звідти надіслали копію довідки, що я був учасником ядерних випробувань. За це до пенсії доплачують 100 гривень.
