Гарний кінь повинен мати і гарну та міцну упряж. За часів Союзу її виготовляли на спеціальних заводах. У 90-х роках старші люди відновили лимарство (ремесло з виготовлення кінської упряжі). Щоправда, нині ця професія відмирає.Мешканець Черепківки Глибоцького району Траян Стрілак виготовляє кінську упряж ще з післявоєнних років. Почалося усе з того, що ще в 30-х роках у будинку Стрілаків квартирували солдати, які були лимарями, і подарували йому шкіряний ремінь до штанів. На ті часи було дуже почесно мати такий пояс. Радощам хлопчини не було меж. Після війни, коли у Глибокій відкрилася артіль "Вільна праця", Траян ще з декількома хлопцями із села Кам’янки пішов туди на роботу. В артілі вони з парашутного матеріалу шили сорочки, а з пасів – упряж. Глибоцький майстер Мирон Банилівський навчив хлопців шити упряж та видублювати шкіри.
Згодом ремесло занепало, бо упряж почала надходити у колгоспи централізовано – з підприємств. Та Траян Георгійович залишився вірним своїй професії. Працював на станції у Вадул-Сіреті, а після зміни виготовляв кінську упряж. Адже й тоді приємно було людям покататися на підводі, яку тягне кінь з міцною упряжжю, оздобленою прикрасами.
– Колись можна було дістати шкірсировину для виготовлення упряжі заводського виробництва. Нині, коли її ніде придбати, виготовляю самотужки, – розповідає Траян Георгійович. На виготовлення однієї кінської упряжі (шори) потрібно не менше двох тижнів. Коштує виріб за нинішніми мірками не так вже й дорого – 100-120 доларів.
– Шкода, що ніхто з молоді не цікавиться цим ремеслом. Навесні у мене померла дружина, мені вже 78 років, а передати своє вміння нікому, – каже Траян Георгійович. – Але шию помаленьку, бо і легше якось на душі, і час за роботою минає непомітно. (П. Кирстюк)
