Христофора Іванського добре знають не лише в рідному селищі й на Вижниччині, а й далеко за межами краю. Навіть нині, перебуваючи на пенсії, Христофор Юрійович ще трудиться майстром лісу, і його принциповий характер щодо ставлення до лісових багатств знають не лише лісники, а й керівники Берегометського держлісгоспу. Зрештою, Іванський завжди був дивакуватою, у доброму розумінні цього слова, людиною.
Щоби не чіплялися, використовував "цитати" Леніна
В Україну Христофор потрапив підлітком, коли тисячі польських українців були силоміць переселені на свою велику батьківщину. Родина Іванських поселилася у Заліщицькому районі, що на Тернопіллі. Після закінчення школи хлопець подався до Львова, де вступив на лісогосподарський факультет лісотехнічного інституту. Матеріальна скрута тоді була велика, згадує нині Христофор Юрійович, навіть документи довелося передавати через знайомих, бо не мав грошей на проїзд. Та було велике бажання здобути освіту.
– Після закінчення вузу, 1957 року, – розповідає Іванський, – мене направили працювати помічником лісничого у Колінківецьке лісництво Хотинського району, та пропрацював там всього декілька місяців, бо потім знайшлася вакансія лісничого у Берегометі. Тут осів назавжди, народилися мої сини, тут віддав лісовому господарству 41 рік свого життя. Ні про що не шкодую, бо знаю: те, чим займався, потрібне людям і природі.
– Христофоре Юрійовичу, найголовніше завдання лісівників – підвищення продуктивності лісових насаджень. Нині, можливо, воно не настільки виконується, як потрібно, а як було раніше?
– Це стало темою моєї дипломної роботи і, зрозуміло, й виробничої діяльності. Щоби отримати високопродуктивний ліс, потрібно мати солідну лісонасіннєву базу. Найперше – нам вдалося посадити в урочищі "Стіжок" шість гектарів модрини європейської. Образно кажучи, це модриновий дуб. Це дерево таке тверде й важке, що його неможливо сплавляти. До речі, італійська Венеція побудована саме на модринових палях, які століттями зберігають свої корисні властивості. А возили туди деревину із Сибіру. Росте модрина досить швидко, а через п’ять-шість років вже плодоносить. Приміром, плантацію ми висаджували в 1974-1975 роках, а вже є дерева 50-сантиметрового діаметру. Найбільшою була проблема, де взяти якісне насіння. У нашому регіоні я знайшов усього дві чи три модрини, чого, зрозуміло, було замало. Тому в пошуках якісного матеріалу об’їздив пів-України, але привіз такі паростки, які дали добрі насадження. Кожне посаджене деревце мало свій номер. Звичайно, користувався в цій справі різною науковою літературою. Зокрема, читав американського вченого в галузі лісового господарства Драйзера, хоча найкраща наука – досвід. Якщо мати елітне насіння модрини, вихід ділової деревини з гектара може становити й до тисячі кубометрів, але це за ідеальних умов. У нас же цей показник сягнув 200-300 кубометрів.
– Чимало чиновників від лісу більше люблять рубати, ніж висаджувати.
– Найголовніше, що тоді ніхто не заважав мені займатися насадженнями елітних дерев. Хоча, звісно, були й такі начальники, яким кортіло якомога швидше побачити деревину на пні. Для таких я мав серйозний батіг – наводив "цитату" з творів Леніна: "Працівника лісу не можна замінити іншим (тобто спеціалістом з іншої галузі) без шкоди для лісового господарства". Навіть смішно було, бо дехто навіть запитував, в якому томі це написано.
Як ставишся до лісу – такий і ліс
– Христофоре Юрійовичу, але ви займалися не лише насадженнями модрини.
– В урочищі "Сухий" ми заклали й вісім гектарів таких цінних порід дерев, як ялиця Дугласія і біла ялиця. Живці першої брали на Львівщині, а насіння придбали канадське. За паростками доводилося лізти на дерево висотою 40 метрів. Доки доберешся до вершини, то й сутеніє. Мали спеціальне обладнання, було небезпечно, але чого не зробиш заради шляхетної мети. Пам’ятаю, у Золочеві начальник тамтешнього лісгоспу дуже здивувався, коли я розповів, чому приїхав: "Що, у вас на Буковині лісничим нічим займатися, а лише паростки збирати?" До речі, ялиця Дугласія дуже продуктивне дерево. З одного дерева виходить до ста кубометрів деревини. З цими насадженнями ми мали трохи клопоту, бо кору з цієї ялиці дуже полюбляють олені.Тому довелося дерева обгороджувати, а це чимала площа.
Крім цих порід, в урочищі "Стебник" ми заклали й шість гектарів кедра. Паростки брали в Усть-Чорнівському лісництві, що на Закарпатті. Було це взимку, сніг по пояс, а ми деремося у високі гори – Горгани. За усі ці роки я дійшов висновку, що найбільш продуктивними є змішані насадження. У біогрупах розміром 20 на 20 метрів шаховим порядком розміщуються різні групи дерев: в одній біогрупі – одні, в іншій – інші. Адже йдеться про формування столітнього лісу, заради якого можна й попрацювати в поті чола. Щоправда, гірко іноді, що ті, хто мав би дбати про ліс, самі й шкодять. Приміром, якось навідався до білої ялиці, а дерева добряче порубані – лісівники брали насіння як легше, а не як потрібно.
– А як ви ставитеся до масового вирубування ялинок напередодні Нового року?
– Вельми негативно. Якщо це триватиме й далі, ми невдовзі зіткнемося з такими природними катаклізмами, які є на Закарпатті. Спочатку вирубує лісова охорона, а далі населення. Причому, замилюють людям очі тим, що ялинки заготовляються під час рубок догляду, що є неправдою. А все через те, що в багатьох чиновників від лісового господарства не вистачає мужності відмовити тим, хто дає вказівку на вирубування ялин. Вихід вбачаю лише в одному – вдома на Новий рік повинна бути лише штучна ялинка, а ще можна привезти до міста ялинових гілок і роздавати їх городянам безкоштовно.