Щоби у 50 років виглядати і відчувати себе на 25, треба поїхати на Косівщину в село Город, стверджують туристи, а особливо туристки, які там побували.Давній гуцульський пристрій під назвою валило для вивалювання, тобто надання товарного вигляду ліжникам, омолоджує не тільки вовняні
ковдри.
Занурившись під стрімкий холодний напір води у валилі, людина забуває і про целюліт, і про відкладення солей, і взагалі про погане самопочуття та пригнічений настрій. Потужнішого й абсолютно природного гідромасажу, ніж на старому млині, годі шукати.
Млин – родинна справа Іванюків
Пан Микола Іванюк дуже пишається своїм млином і господарством. Ця земля належала ще його прадідові. А 1951 року батько Лук’ян Миколайович, майстер на всі руки, збудував самотужки млин. Щоправда, через три місяці млин конфіскували на користь держави.
Лук’ян Іванюк натомість не облишив млин, залишився тут працювати.
До 2000 року млин передавали з організації в організацію. І за колгоспом він рахувався, і за лісокомбінатом… Гірська річка Рибниця, на якій він збудований, досить норовиста. Щойно була повінь, стрімкий потік руйнував дамбу – держава все списувала. А Лук’ян Іванюк знову власноручно все відбудовував.
– Ніхто, крім нашої родини, тут не працював, – розповідає пан Микола. – Батька до останнього не облишала надія, що нашій родині повернуть землю. На жаль, він до цього дня не дожив, помер 1990 року. А я за 10 років відновив право власності, і ми далі працюємо тут
родиною.
Чотири роки, як на млині нічого не мелють. Щоправда, від колеса він перестав працювати ще 20 років тому. На зміну дідівським методам прийшов технічний прогрес, і колесо замінив електричний мотор.
– Так склалося, що млин перестав працювати, але, гадаю, він ще закрутиться, – каже Микола Іванюк. – Раніше привозили зерно навіть з навколишніх сіл. Млин молов зерно на борошно, з якого пекли чорний та сірий хліб, кукурудзяну крупу на кулешу. Хоча тепер він уже більше історія, ніж реальна потреба. Але все одно млин запрацює.
Сеанс гідромасажу вдвічі омолоджує
Якщо борошномельна робота в минулому, то валило на млині залишається родзинкою для туристів і незамінною ланкою у виробництві гуцульських ліжників. Воно, до речі, дає друге життя старим ліжникам. За словами Миколи Іванюка, за півгодини у валилі старий ліжник стає новим. Ковдри з фарбованої вовни яскравих кольорів (зелений, червоний), випрані в домашніх умовах, линяють. А після валила кольори відновлюються.
Омолоджувальні властивості випробовують на млині Миколи Іванюка не тільки ліжники. У Городі жартують, що до пана Миколи туристки спеціально приїжджають лікувати целюліт і готові за хвилину гідромасажу гривню платити. Сеанс такого гідромасажу – неабиякий заряд енергії. Ще б пак, пірнаєш під стрімкий напір і відчуваєш себе, немовби у пральній машині. Ті, хто спробував, кажуть, що після валила почуваються вдвічі молодшими.
Власне валило – це досить об’ємний ящик, зроблений з
міцних дощок. Згори по трубі в нього падає під тиском вода і бурлить, перевертається, як у пральній машинці. Збоку ящика зроблено отвори, через які вода витікає далі в річку. Усе продумано таким чином, що у валилі завжди тримається один рівень води.
З Косова вироби з шерсті відправляли до Москви
– Ліжник одразу після верстату немає товарного вигляду, – Микола Іванюк демонструє гуцульський виріб, який ще не побував у валилі. – Він зовсім несхожий на те, що можна придбати на ринку – жорсткий, без форми, одне слово, напівфабрикат, ще й пахне неприємно.
– Ось такий ліжник ви би не купили, – продовжує пан Микола. – А коли він потрапляє у валило, вода його добре відбиває і збиває завширшки. Після цього він стає м’якішим, пахне річкою. Відтак ліжники вже вдома досушують, начісують, і можна продавати.
Напір води на млині природний і дуже потужний. Коли робили дамбу, підняли рівень води на три метри, розрахувавши так, щоби вона потрапляла на колесо і запускала млин.
Тепер вода працює тільки на валило. Потужності в нього великі, але нині гуцули стільки
ліжників не виробляють.
– Коли все належало художньому виробничому комбінату, то був план – 600 ліжників на місяць. Їх потім відправляли до Москви і за кордон. Моє валило – не єдине на Косівщині. Є й інші, але вони примітивніші. Ставлять у річку дерев’яний короб, обгороджують, там води менше. Наше валило усе ж таки виробниче, а ще тато такий був: що заробив на млині, те й у нього знову вкладав.
Дешеві ліжники пахнуть бараном
Переважно ліжники, які продають на Косівському ринку, "купаються" у валилі Миколи Іванюка. Взимку вони у холодній воді плюскаються 10-12 годин, а то й добу. Влітку ліжник готовий за 3-4 години. Зрештою все залежить від якості ліжника (якщо він легенький, то швидко збігається, а якщо важкий, щільний і якісний, то довше – навіть влітку 6-8 годин) і від температури води.
– Час від часу ліжник витягуємо, розкладаємо на жердину, міряємо лінійкою, – розповідає Микола Іванюк. – І так доти, доки він не стане потрібного розміру. Стандартний півтора- спальний – завширшки 1,40 метра, двоспальний – 1,80. Хоча бувають і нестандартні, наприклад, великі 2,5 метра завширшки або маленькі дитячі.
Часом ліжникарі економлять і не несуть ліжники у валило. З верстата знімають, начісують і продають. На ринку такий товар дешевший, але сам ліжник виходить жорсткіший і запах барана (натуральної вовни) нічим не перебити.
– Часом туристи, не розбираючись, купують дешеві ліжники, а потім не знають, що з ними робити. Одна така пані мені жалілася, що більше не купить ліжника, який не був у валилі. Вона його застелила на ліжко, і за день до кімнати неможливо було зайти – такий неприємний запах. Ліжник жінці довелося викинути.
