Сьогодні народному артистові України, нашому славному землякові Назарієві Яремчуку виповнилося би 55 років. Спогадами про чоловіка поділилася з нами вдова співака пані Дарина.
Зали, де виступав Назарій, збирали тисячі людей
– Пані Дарино, як вшановуєте пам’ять чоловіка у день його ювілею?
– Цього року, можливо, не надто помпезно відбувається святкування, як би мені того хотілося. Я сподівалася, що знімуть фільм про нього. Хотілося б, щоби сценарій до фільму написав Іван Гаврилюк, а я йому могла би допомогти у цьому. Коли спілкуюся із людьми з України чи з-за кордону, які любили і шанували творчість Назарія, від кожного з них чую цікаві подробиці, які, немов маленькі перлини, виблискують на його життєвому полотні. У фільмі про нього можна розповісти, як колись дівчата закохувалися у нього. Наприклад, з Іриною, яка працювала на центральному телебаченні у Москві, Назарій познайомився, коли вони їхали на гастролі у Монголію. В Ірини були скрутні часи, щось не складалося з її хлопцем. Коли дівчина послухала, як Назарій співав, вона навіть вивчила українську мову. Ірина кинула палити, припинила захоплюватися наркотиками, відмовилася від спиртного і через декілька років вийшла заміж. Напередодні визначних дат вона завжди надсилала листівки, писала і цікавилася Назарієм. Вона була закохана у його творчість і у нього як людину.
Пригадую, як дівчата після концертів з величезними оберемками квітів кидалися до Назарія або чекали на нього біля готелю. Таке траплялося щоразу, коли ми були на гастролях на Одещині, Миколаївщині, Дніпропетровщині. Мені здається, що на Сході його любили навіть більше, ніж на Заході. 1990 року був випадок, коли Назарія через увесь стадіон несли на руках. Зі стадіону тоді випустили таку величезну жовто-синю кулю. Він заспівав "Гей ви, козаченьки", а молодь підхопила його і несла, наче героя.
– А тепер, коли немає Назарія, надходять вам листи від його прихильників?
– Дуже багато. Пропонують, наприклад, такі тексти для Марічки (тринадцятирічна донька Дарини та Назарія, – ред.): "Татку, я вже виросла, я твої пісні співаю". Іноді вони нагадують голосіння. Дитина, безперечно, відмовляється це співати. Але я планую видати збірку поезій, присвячених пам’яті Назарія. Величезні зали, де він виступав, збирали тисячі людей. Можливо, із задніх рядів не було видно сльозинки у очах, коли він співав, але та сльоза у голосі передавалася усім однаково. Він умів переконувати у тому, що робив. Сьогодні до нашої оселі в Чернівці приїжджають гості зі Сходу України, з Київщини, з гірської місцевості. Люди в Канаді та Австралії пам’ятають його. Примірник книжки "Поклич пісні до мого серця", яку я упорядкувала, є у Сіднеї в бібліотеці. Зараз люди з Канади просять ще книжок. Гадаю, ми повинні видати ще хоча б тисячу примірників.
На відзначення ювілею до Чернівців прилетить мер італійського містечка
– Із синами Назарія бачитеся під час таких пам’ятних дат?
– Так, звичайно. Ми їдемо до Києва. 30 листопада у палаці "Україна" відбудеться гала-концерт, організацією якого займаються сини Назарія. Першого грудня ми прилетимо до Чернівців, матимемо чудових гостей з Італії, які хочуть подати руку допомоги нашим дітям-сиротам. Із містечка Чезано Модерно прилетить мер зі своїми заступниками і представники благодійної асоціації "Ченто Віладжі", які протягом шести років співпрацюють із дітьми з Центральної України. Сто п’ятдесят дітей із міста Борозни та села Селезінків щороку оздоровлюються під час літніх та зимових канікул в Італії.
– Ви нещодавно повернулися з Італії, де працювали медсестрою у родині. Скажіть, як люди довкола вас сприймали дружину відомого українського співака?
– Люди плакали. До Італії я поїхала тому, що моя мама вже п’ять років у цій країні. Вона має дозвіл на працю і на проживання там. В Італії я працювала півтора року. Вивчила італійську мову. Марічка приїжджала до мене влітку та взимку. Вона теж знає італійську. Ми організували там декілька вечорів пам’яті Назарія Яремчука. Один з них відбувся у Римі, у церкві Святої Софії. Там колись був університет, де навчали греко-католицьких священиків. Я навіть отримала "Премію миру-2005" у Мілані. Губернатор Ломбардії вручав цю премію від асоціації, з якою я співпрацюю. Європа відкрила мені очі. Ми повинні бути добрішими один до одного.
– Як в Італії сприймають творчість вашого чоловіка?
– Наші народи дуже подібні за мелодикою пісні. Італійцям дуже сподобалися ті касети, які я подарувала. Навіть у родині, де я працювала, коли мене не було вдома, вмикали і слухали пісні Назарія. Їх дивував його голос – потужний, приємний й інтелігентний. "Високоінтелігентний голос", – казали вони.
Дочка Марічка навчатиметься за музичним напрямом
– Марічка піде шляхом батька?
– Вона із шести років займається співом. Сама пише тексти і музику. Вона – і композитор, і поет, і виконавець. Їй подобається це. Спочатку донька ще й малювала. Мені здається, за що б вона не бралася, їй все вдається. Головне, не розпорошуватися і вибрати те, де Марічка зможе себе найкраще виявити. Я не намагаюся якимось чином впливати на неї, хочу, щоби вибір вона зробила сама. Вона зараз навчається у дев’ятому класі і, мабуть, буде вступати до навчального закладу із музичним спрямуванням.
– Відвідуєте садибу батьків Назарія у його рідному селі Рівня, де зараз музей?
– Мені дуже боляче туди приходити, бо ми там любили ночувати, приїжджати і зривати черешні, блукати у саду, підніматися тими пагорбами в ліс по гриби. Назарій страшенно любив збирати гриби. Я коли йду туди, таке враження, наче серце моє не витримає. Цей біль не стихає з роками, він буде назавжди зі мною.
– А музей у Чернівцях не плануєте відкрити?
– Мені хотілося б цього. Статут уже розроблено. У мене вдома є бібліотека, Назарієві платівки, магнітофонні стрічки, з якими колись працювали. Звичайно, я то все скинула вже на "цифру". Але якщо створювати музей, мені доведеться з часом переїжджати до іншого помешкання. Це єдине, що мене тримає.