Днями було відправлено до Косова ще один український миротворчий загін, який складався зі співробітників МВС, котрі пройшли спеціальний вишкіл. До цього в гарячі точки відряджали лише військовослужбовців, приміром, в Ірак. Служба в будь-якій з таких країн – небезпечна, вважає капітан Микола Качаненко, а ті, хто її проходить, стають учасниками бойових дій. Офіцер знає, що каже, бо понад півроку прослужив в Іраку.– Пане Миколо, як ви туди потрапили?
– Після закінчення Харківського інституту танкових військ мене направили командувати взводом в Ізяслав Хмельницької області, а звідти – до Славути, де я обіймав посаду заступника начальника штабу механізованого батальйону. Тут і довідався, що на базі нашої бригади формуватиметься підрозділ для служби в Іраку. Подав заяву, мене зарахували і протягом трьох місяців, з вересня по листопад 2003 року, наш батальйон проходив спеціальну підготовку. А відправка розпочалася в лютому.
– Яким було перше враження від Іраку?
– Переліт тривав майже п’ять годин. Приземлилися в аеропорту Таліп міста Ен-Насірія, що за 500 кілометрів від Дамаска. Звідти виїхали до містечка Ель-Кут – центру провінції Васіт, що за 350 кілометрів від Ен-Насірії. За день до нашого приїзду тут була піщана буря, і температура становила плюс 18 градусів. Їхали в автобусах у супроводі трьох бронетранспортерів. Розмістили нас у казармах колишньої хусейнівської армії у містечку Ес-Сувейрі. Офіцери проживали у кімнатах по 3-4 особи, рядові і сержанти – по 20-25 осіб у своєрідних кубриках. Моя посада була – старший офіцер оперативного відділення батальйону.
Довго не міг звикнути до харчів. На сніданок нам видавали американські сухпайки, куди входило до 20 видів різних страв, які поділялися на вегетаріанські і м’ясні. Їжа немов виготовлена з пластмаси. На обід привозили з міста Вавилона, де стояв штаб польської дивізії, два-три види гарнірів, а також йогурти та морозиво. Суп готували з концентратів. Були огірки, помідори, цибуля. Ввечері давали те, що й на обід, але без першої страви.
Один автомат –
на кожну сім’ю
– Що входило до ваших обов’язків?
– Головне завдання батальйону – підтримання порядку в зоні відповідальності, а це – половина провінції Васіт. Здійснювали мобільне патрулювання, влаштовували блокпости й супроводжували різні конвої. Перевіряли автомашини іракців, які могли перевозити зброю. Там у кожній сім’ї прийнято мати автомат Калашникова з відповідним дозволом, однак такі документи не у всіх були.
Якось за 150 метрів від нашого блокпоста зупинилася легкова автомашина, а потім почала різко розвертатися. Наш БТР кинувся у погоню, легковик з’їхав у канаву. З машини вискочили троє чоловіків і почали відстрілюватися. Однак черга з крупнокаліберного кулемета примусила їх здатися. Були у нас і перекладачі, два наші офіцери і четверо іракців, які свого часу навчалися в СРСР. Ставлення місцевого населення до нас хоч і було прохолодним, але кращим, ніж до військових з інших країн. Патрулювання здійснювали тільки вдень. Причому, не обходилося без втрат. Так, 28 квітня 2004 року наш бронетранспортер підірвався на фугасі, двоє вояків загинули. А 15 серпня наш конвой виїхав по воду для технічних потреб. Вже закінчували добирати воду, як пролунав вибух. Загинув капітан Іванов, ще трьох солдатів поранило. А через годину після цього з Вавилона повертався наш конвой, який перевозив пальне. Одна з машин наїхала на фугас, після чого почався обстріл з двох боків. Викликали підкріплення, яке потрапило в засаду. Тоді теж поранили командира бронетранспортера і водія. Звичайно, нападників ліквідували, бо вони не хотіли здаватися.
– Це, напевно, сталося під час повстання шиїтів?
– Повстання почалося на початку квітня, тоді ми припинили патрулювання, здійснювали тільки охорону свого табору і супроводжували транзитні колони. Нам навіть їжу не постачали, сиділи на сухпайках. А 22 травня ми облаштували свою харчевню, де кухарями були філіппінці і троє пуерторіканців, які готували дуже смачно.
Як я зрозумів, шиїти, які спочатку підтримували американців, пізніше розчарувалися в них, бо ті цілковито зруйнували ту систему влади, яка була за Хусейна. Нова ж влада стала некомпетентною і бюрократичною, тому це викликало лють як у шиїтів, так і в сунітів. Тому фактично й розпочалася громадянська війна.
Пиріжки від тітки Валі
– Як ви проводили свій вільний час, чи ходили в гості до іракців?
– Переважно займалися спортом. Святкували дні народження. До речі, туди на одну особу можна було провезти літр горілки. Хоча придбати її чи інші напої не становило проблеми – їх можна було купити в будь-якому військовому магазині на різних базах. Але спиртним ніхто не зловживав, свята влаштовували лише з дозволу командира.
Не ходили і в гості до іракців. На перший погляд, іракці ніби й бідні, бо живуть у невеличких будиночках з обдертими стінами, однак мають супутникові антени, є в них і дорогі автомобілі.
Жінки ходять в паранджі, і не дай Боже їх зачепити. Був випадок, коли до нас з великим почтом прийшов місцевий шейх і заявив, що наші солдати згвалтували їхніх жінок. Командир наказав все з’ясувати. Як виявилося, наш мобільний патруль під час патрулювання побачив декількох іракських жінок і помахав їм привітно руками. Це розцінили як замах на їхню честь.
Щоправда, ми дружили з тіткою Валею, 40-річною українкою, яка 20 років мешкає в тутешньому містечку – вийшла заміж за іракця, який вчився у Дніпропетровську. Вона має сім’ю, але завжди підходила до наших солдатів, пригощала їх пиріжками, фруктами. І дуже хотіла додому.
Відбувалися у нас у таборі і Богослужіння, які здійснював старший лейтенант, монах Києво-Печерського монастиря отець Іоасаф. На всі виїзди саме він благословляв, а ось перед тим, як хлопці загинули, він чомусь такого обряду не здійснив, вже не пам’ятаю чому. Можливо, якби благословив, то не було би втрат. Хтозна.
– Чи спілкувалися ви з військовослужбовцями з інших країн-членів коаліції?
– Звичайно. У нас був взвод саперів з Казахстану – ліквідовували боєприпаси зі складів хусейнівської армії. Були й американські інженерні підрозділи, які лагодили підірвані мости. Хороші й привітні хлопці, але відчувалося, що вони вважають себе кращими за інших. Що цікаво, у їхніх похідних рюкзаках було все, навіть розкладачки й килимки. Роз’їжджали на "хаммерах", озброєні гвинтівками М-16. Ми набагато витриваліші за них, щоправда, то були резервісти. Серед американців був сержант Саша з Одеси, якого малим батьки вивезли до США. Були ще троє американців українського походження. До речі, їхні офіцери отримують в Іраку 7-8 тисяч доларів на місяць, що в декілька разів перевищувало наші оклади.
Були у нас також іспанці, румуни. Та найбільше ми дружили з поляками, бо разом несли службу. Додому повернулися через 7,5 місяця. Почуття патріотизму після перебування в Іраку у нас значно зросло.
