DataLife Engine > --- > «На бойові виїзди нас благословляв священик»

«На бойові виїзди нас благословляв священик»

Днями було відправлено до Косова ще один український миротворчий загін, який складався зі співробітників МВС, котрі пройшли спеціальний вишкіл. До цього в гарячі точки відряджали лише військовослужбовців, приміром, в Ірак. Служба в будь-якій з таких країн – небезпечна, вважає капітан Микола Качаненко, а ті, хто її проходить, стають учасниками бойових дій. Офіцер знає, що каже, бо понад півроку прослужив в Іраку.
– Пане Миколо, як ви туди потрапили?
– Після закінчення Харківського інституту танкових військ мене направили командувати взводом в Ізяслав Хмельницької області, а звідти – до Славути, де я обіймав посаду заступника начальника штабу механізованого батальйону. Тут і довідався, що на базі нашої бригади формуватиметься підрозділ для служби в Іраку. Подав заяву, мене зарахували і протягом трьох місяців, з вересня по листопад 2003 року, наш батальйон проходив спеціальну підготовку. А відправка розпочалася в лютому.
– Яким було перше враження від Іраку?
– Переліт тривав майже п’ять годин. Приземлилися в аеропорту Таліп міста Ен-Насірія, що за 500 кілометрів від Дамаска. Звідти виїхали до містечка Ель-Кут – центру провінції Васіт, що за 350 кілометрів від Ен-Насірії. За день до нашого приїзду тут була піщана буря, і температура становила плюс 18 градусів. Їхали в автобусах у супроводі трьох бронетранспортерів. Розмістили нас у казармах колишньої хусейнівської армії у містечку Ес-Сувейрі. Офіцери проживали у кімнатах по 3-4 особи, рядові і сержанти – по 20-25 осіб у своєрідних кубриках. Моя посада була – старший офіцер оперативного відділення батальйону.
Довго не міг звикнути до харчів. На сніданок нам видавали американські сухпайки, куди входило до 20 видів різних страв, які поділялися на вегетаріанські і м’ясні. Їжа немов виготовлена з пластмаси. На обід привозили з міста Вавилона, де стояв штаб польської дивізії, два-три види гарнірів, а також йогурти та морозиво. Суп готували з концентратів. Були огірки, помідори, цибуля. Ввечері давали те, що й на обід, але без першої страви.
Один автомат –
на кожну сім’ю
– Що входило до ваших обов’язків?
– Головне завдання батальйону – підтримання порядку в зоні відповідальності, а це – половина провінції Васіт. Здійснювали мобільне патрулювання, влаштовували блокпости й супроводжували різні конвої. Перевіряли автомашини іракців, які могли перевозити зброю. Там у кожній сім’ї прийнято мати автомат Калашникова з відповідним дозволом, однак такі документи не у всіх були.
Якось за 150 метрів від нашого блокпоста зупинилася легкова автомашина, а потім почала різко розвертатися. Наш БТР кинувся у погоню, легковик з’їхав у канаву. З машини вискочили троє чоловіків і почали відстрілюватися. Однак черга з крупнокаліберного кулемета примусила їх здатися. Були у нас і перекладачі, два наші офіцери і четверо іракців, які свого часу навчалися в СРСР. Ставлення місцевого населення до нас хоч і було прохолодним, але кращим, ніж до військових з інших країн. Патрулювання здійснювали тільки вдень. Причому, не обходилося без втрат. Так, 28 квітня 2004 року наш бронетранспортер підірвався на фугасі, двоє вояків загинули. А 15 серпня наш конвой виїхав по воду для технічних потреб. Вже закінчували добирати воду, як пролунав вибух. Загинув капітан Іванов, ще трьох солдатів поранило. А через годину після цього з Вавилона повертався наш конвой, який перевозив пальне. Одна з машин наїхала на фугас, після чого почався обстріл з двох боків. Викликали підкріплення, яке потрапило в засаду. Тоді теж поранили командира бронетранспортера і водія. Звичайно, нападників ліквідували, бо вони не хотіли здаватися.
– Це, напевно, сталося під час повстання шиїтів?
– Повстання почалося на початку квітня, тоді ми припинили патрулювання, здійснювали тільки охорону свого табору і супроводжували транзитні колони. Нам навіть їжу не постачали, сиділи на сухпайках. А 22 травня ми облаштували свою харчевню, де кухарями були філіппінці і троє пуерторіканців, які готували дуже смачно.
Як я зрозумів, шиїти, які спочатку підтримували американців, пізніше розчарувалися в них, бо ті цілковито зруйнували ту систему влади, яка була за Хусейна. Нова ж влада стала некомпетентною і бюрократичною, тому це викликало лють як у шиїтів, так і в сунітів. Тому фактично й розпочалася громадянська війна.
Пиріжки від тітки Валі
– Як ви проводили свій вільний час, чи ходили в гості до іракців?
– Переважно займалися спортом. Святкували дні народження. До речі, туди на одну особу можна було провезти літр горілки. Хоча придбати її чи інші напої не становило проблеми – їх можна було купити в будь-якому військовому магазині на різних базах. Але спиртним ніхто не зловживав, свята влаштовували лише з дозволу командира.
Не ходили і в гості до іракців. На перший погляд, іракці ніби й бідні, бо живуть у невеличких будиночках з обдертими стінами, однак мають супутникові антени, є в них і дорогі автомобілі.
Жінки ходять в паранджі, і не дай Боже їх зачепити. Був випадок, коли до нас з великим почтом прийшов місцевий шейх і заявив, що наші солдати згвалтували їхніх жінок. Командир наказав все з’ясувати. Як виявилося, наш мобільний патруль під час патрулювання побачив декількох іракських жінок і помахав їм привітно руками. Це розцінили як замах на їхню честь.
Щоправда, ми дружили з тіткою Валею, 40-річною українкою, яка 20 років мешкає в тутешньому містечку – вийшла заміж за іракця, який вчився у Дніпропетровську. Вона має сім’ю, але завжди підходила до наших солдатів, пригощала їх пиріжками, фруктами. І дуже хотіла додому.
Відбувалися у нас у таборі і Богослужіння, які здійснював старший лейтенант, монах Києво-Печерського монастиря отець Іоасаф. На всі виїзди саме він благословляв, а ось перед тим, як хлопці загинули, він чомусь такого обряду не здійснив, вже не пам’ятаю чому. Можливо, якби благословив, то не було би втрат. Хтозна.
– Чи спілкувалися ви з військовослужбовцями з інших країн-членів коаліції?
– Звичайно. У нас був взвод саперів з Казахстану – ліквідовували боєприпаси зі складів хусейнівської армії. Були й американські інженерні підрозділи, які лагодили підірвані мости. Хороші й привітні хлопці, але відчувалося, що вони вважають себе кращими за інших. Що цікаво, у їхніх похідних рюкзаках було все, навіть розкладачки й килимки. Роз’їжджали на "хаммерах", озброєні гвинтівками М-16. Ми набагато витриваліші за них, щоправда, то були резервісти. Серед американців був сержант Саша з Одеси, якого малим батьки вивезли до США. Були ще троє американців українського походження. До речі, їхні офіцери отримують в Іраку 7-8 тисяч доларів на місяць, що в декілька разів перевищувало наші оклади.
Були у нас також іспанці, румуни. Та найбільше ми дружили з поляками, бо разом несли службу. Додому повернулися через 7,5 місяця. Почуття патріотизму після перебування в Іраку у нас значно зросло.



Повернутися назад