Спільний історичний досвід німців, поляків та українців підказує, що цього не може бути. Але воно є: після всього, що між нами сталося, після Волині і "Вісли", після Освенцима й Варшавського повстання український часопис "Потяг 76" нещодавно в межах спільної літературної подорожі представив німецькій публіці польського письменника. А конкретно – Даніеля Одію. І це означає, що світ, принаймні його невеличка частина під
багатостраждальною назвою "Центральна Європа", незважаючи на олігофренічну недолугість політиків, таки змінюється на краще.
З іншого боку, не будемо впадати в ейфорію. Тобто Центральна Європа назагал змінюється, але зокрема в ній (а отже і в моїй коханій Польщі також) залишаються вулиці, села, містечка й цілі регіони, які досі не можуть змінитися – навіть якби хотіли. І, здається, не хочуть – навіть якби могли. На цих вулицях розбитих ліхтарів мешкають династії алкоголіків і наркоманів, повій і злодіїв, футбольних фанатів і просто безпричинних придурків. А якщо вже зайшла мова про Німеччину, то з-поміж усіх героїв Томаса Манна я завжди найменше довіряв гуманістові Сеттембріні. Тому я не вірю, що їм якось можна допомогти. Даніель Одія, мабуть, теж не вірить: наприклад, його "святе сімейство" – Йозеф, Марія і Кшиштоф – у романі "Тартак" аж ніяк не спроможне вивести мешканців постсоціалістичного "польського пекла" до "капіталістичного раю". Бо його "святе сімейство" є таким самим породженням цього пекла, як і беззубі повії з обвислими грудьми чи безмозкі дебіли в спортивних костюмах. З ними вже нічого не зробиш, але з них можна зробити добру літературу. Власне, це і робить Одія.
Чи справді його "Вулиця", "Тартак" і "Склозавод" – це добра література? Гадаю, так, бо маю з чим порівнювати. В Україні теж є письменники, які пишуть про вимирання села і виродження міста. Майже всі пишуть безнадійно погано, нагнітаючи "об’єктивну" репортерську чорнуху або, навпаки, приміряючи на себе маски старозавітних пророків, внаслідок чого виглядають в очах більш-менш інтелігентного читача просто бездарними блазнями. Даніель Одія – хоч би як це сьогодні звучало – письменник серйозний. Пам’ятаючи, що на світі колись жили Достоєвський, Кафка чи, скажімо, Гемінгвей, він не бавиться зі своїми героями, але й не складає про них суто журналістських репортажів. Як людина він справді не може їм допомогти, але як письменник він намагається їх роздивитися, почути і показати нам. Безпросвітна, на перший погляд, реальність його творів час від часу все-таки освітлюється специфічним гумором, а нестерпно бридкі натуралістичні подробиці час від часу доростають до рівня символів, про що свідчать вже самі назви романів.
І ще одна важлива – принаймні для мене – річ. Не знаю, чи німецький читач адекватно уявляє собі змальоване Одією "польське пекло". Український читач нічого уявляти собі не мусить, він бачить подібне пекло на кожному кроці, навіть у Львові і Чернівцях, не кажучи вже про Донецьк чи Миколаїв. Тим часом Польща – на відміну від України – офіційно належить нині до того ж європейського простору, що й Німеччина. Можливо, це натяк на те, що Україна також колись вважатиметься повноцінною Європою? Щоправда, я особисто вірю в це ще менше, ніж у порятунок героїв Одії.